Останній спадок. Андрій Новік

перелякано озирнулася, ледь не випустивши олівця з рук. Позаду неї стояв схожий статурою на атланта чоловік – густе чорняве волосся блищало від надлишку гелю, шкіряна куртка приховувала сталеві м’язи, а на вустах грала піжонська усмішка, що тільки відлякувала жінку. Чоловік, який стовбичив біля магазину парфумів та аксесуарів, вочевидь, міг бути його власником, що провів у стінах власного дітища все своє свідоме життя, – сморід суміші одеколонів від нього просто валив із ніг.

      – Цей середньовічний акведук збудували для того, аби забезпечувати водою Монастир Святого Бенедикта, – знову заговорив незнайомець, цього разу англійською, – ви, мабуть, не місцева. Так поринули в замальовування цієї споруди. Видно, що вперше бачите таке на власні очі.

      Італія славиться мізером людей, англійська яких звучить хоч трохи пристойно, а цього дня вже вдруге безпосередньо до неї звертаються саме так, тож Мелані здивовано вирячилась і, коли здивування минуло, повільно та невпевнено промовила:

      – Не вперше, я бувала в Римі.

      – О! Perfecto! Вічне місто! «Усі дороги ведуть до Рима», – розсміявся чорнявий.

      Мелані промовчала. Сонце било в очі, від чого зображення вкривалося плямами. Жінка мусила затуляти обличчя рукою, аби хоч якось бачити обличчя італійця.

      – Ви із США, так? – запитав зацікавлено він.

      – Ви не перший, хто це припускає. Звідки такі висновки?

      – Направду не знаю. Мені здається, що вас, американців, не можна ні з ким сплутати. Є щось у вас таке, що відрізняє від усіх інших.

      – Пиха? – усміхнулася Мелані.

      – Може, – напруження поступово спадало, – але радше безтурботність. Це мені у вас дуже до душі.

      Після невеличкої паузи американка все ж запитала:

      – Ви якось назвали цей акведук, коли я малювала…

      – Ой, даруйте, – тільки щойно Мелані зауважила повну відсутність акценту, – просто через цікавість я завжди пхаю носа в чужі справи. Іноді, знаєте, підробляю екскурсоводом: розповідаючи історії та легенди цього міста, я отримую найбільше вдоволення. До речі, мене звати Вінченцо Аллеґро, – незнайомець підійшов і простягнув руку, – Allegro означає «веселий», га?

      Екскурсовод указав обома руками на широку усмішку, нібито підкреслюючи правдивість своїх слів.

      – Помітно. Сінді Браун, – збрехала Мелані у відповідь.

      – «Міст Диявола» – так у народі називали арки акведука. Існує легенда, що його було збудовано за одну ніч, не інакше, як за допомоги темних сил. Дехто навіть вважає поганою прикметою пройти під аркою вночі.

      – Я не забобонна, – Мелані зневажливо цмокнула язиком. – Це все дуже цікаво, але мені час іти. Запізнююся на потяг. Була рада знайомству.

      Жінка вимушено всміхнулася й поглянула кудись за спину Вінченцо.

      – Можна вас провести? Розповім дорогою ще щось цікаве. Повірте: не пожалкуєте.

      – Ні, дякую. Я вже якось сама. – Мелані розвернулась і пришвидшеною ходою попрямувала до міського залізничного