Останній спадок. Андрій Новік

усіх дорогих мені людей.

      – Мелані, якщо вони діти Господні, то мене не чіпатимуть. За це не хвилюйся. Хвилюйся за свою душу. Ти ще можеш передумати.

      Стільки зусиль, і дарма.

      «Чому чоловіки такі вперті, навіть коли так наближені до Бога?»

      Мелані дістала із сумочки авіаквиток до Берліна й поклала на стілець коло священика.

      – Хто-хто, а вони точно не діти Господні. Благаю востаннє – прислухайтеся до мене, отче. Якщо хочете жити – летіть до Берліна, там вас зустрінуть.

      Мелані підвелася, обернулася й пішла до виходу. Кожен крок ставав дедалі тяжчим, а ноги наливалися свинцем. У голові паморочилося. Вона знала, що ця зустріч закінчиться саме так. Це була тільки ще одна спроба довести собі, що не все так погано, що все змінюється на краще. Але результат завжди лишався той самий. Її життям керували інші, більш впливові люди. Мелані вже давно не стояла біля керма власної долі. Уже на виході вона озирнулась і голосно промовила:

      – Media in vita, sumus in morte…

      Падре Джованні сумно хитнув головою. Йому було справді жаль жінки. Диявол уміє обирати собі жертви.

      – «Серед життя ми в лапах смерті…» – прошепотів отець. – Нехай Господь благословить тебе, люба.

2Львів, Україна. 3 вересня, 2015 рік

      За вікном дощ шалено термосив шибки, гнівним барабанним дробом сповнюючи сутінки. Переді мною у дверях стояв похнюплений і до рубця змоклий юнак.

      – Привіт, – хвилину я дивився на студента великими, здивованими очима. – Що ти… Максим, так? Я можу чимось допомогти?

      Хлопчина, який на першій лекції сидів в аудиторії на другому ряді, зараз, синіючи від холоду, стовбичив на моїм порозі. З його коротко стриженого волосся каскадом зривалися дощові краплі, огинали щоки та продовжували свій шлях шиєю, стікаючи під комірець сірої сорочки. На плечах висів на перший погляд порожній рюкзак із чорно-білими нашивками мандрівника. Голубі очі знічено бігали з боку в бік (мабуть, він також намагався пояснити собі, якого чорта приволікся ввечері до викладача додому), а щоки ледь помітно сіпалися від дрижаків.

      – Даліборе Остаповичу, можна зайти?

      Помахом руки я запросив студента до будинку. Кросівки чавкали й залишали по собі мокрі сліди. Максим роззувся, схопив наплічник до рук, притиснув його, наче цінний скарб, до грудей і пройшов углиб кімнати.

      – Пробачте за пізній візит, але на те є причина.

      Тихі кроки маленьких ніг позаду порушили ніякову тишу.

      – Добрий вечір, – пролунав тоненький голосок.

      Стоячи босоніж і в піжамі з малюнком ніндзя-черепашок, син сторожко поглядав на пізнього гостя. Максим Підгірський виринув із задуми й коротко кивнув Луці.

      – Доні, це один із моїх студентів. – Синові подобалося, коли я називав його на ім’я улюбленого мультгероя. – Шуруй до кухні, я за хвильку підійду.

      Лука крутнувся та побіг назад до столу: він завжди відтягував вечерю до непристойно пізньої години.

      – Пробачте ще раз, що відволікаю, – перепрошував Максим, – але справа важлива. Чи