Останній спадок. Андрій Новік

сю скалу та рознось усе до бісової матері! Ти, чорт забирай, геній, аби в разі невдачі однаково зібрати докупи навіть розмащене по стінах гівно!» Пробач, мамо, але батькові слова мені завжди здавалися більш слушними.

      Приклавши гостре лезо пилки до великого пальця, я міцніше вхопив її й заходився працювати. Парою легких рухів зробив засічку, і за трохи відчув, що дерево піддається. Одначе не встиг я обробити й п’яти міліметрів, як голосний скрип шпичаками вп’явся в мої вуха… і пилка застрягла в тонкій щілині.

      Дерево виявилося лише зовнішньою, захисною чи декоративною оболонкою куба, а в темному його прорізі зблискував білосніжний метал. Як ці люди змогли обробити метал деревом? Ніяких слідів клею, ніяких швів. Предмет мав цілісний вигляд – нагадував просто вирізану з дошки фігуру. От тільки як туди можна було запхати металеву коробку?

      Я підніс куб ближче до очей, аби краще розгледіти шпарину. Справді метал. Тоді затиснув його в руці й сильно трусонув. Усередині щось тихо шурхотіло, мов захований шмат паперу чи невеликий пакунок. Серце калатало в унісон із вмістом куба.

      Треба знайти щось краще за пилку. Доки Лука порався з домашнім завданням, я прослизнув на горище. На щастя, з двох коробок, напханих пострадянськими й новими інструментами, ми із сином вирішили забрати лише одну, іншу залишивши майбутнім орендарям квартири. Саме з тієї, що припадала зараз пилом, я видобув синю з чорною ручкою шліфмашинку Bosh. Нову, жодного разу не ввімкнену. Дев’ять місяців тому я придбав її, аби змайструвати невеликий дерев’яний каркас ігрової стінки для Луки, проте єдиними силовими вправами, на які погоджувався малий без закочувань очей і важких зітхань, було совання стосів книг з однієї полиці на іншу. Ігрова стінка тоді так і не виросла. До переїзду до Львова. Тут я взяв із Луки обіцянку, що врешті той візьметься за своє немічне тіло.

      Повернувшись до кімнати, я припасував на машинку диск, міцно його затиснув і під’єднав вилку до розетки. Будинком пронісся гучний свист. Підвівши диск, що розсікав повітря шаленими обертами, до куба, я продовжив із нещодавнього прорізу. Метал піддався, і за кілька секунд щілина стала глибшою та ширшою. Гарячий запах розжареного металу в суміші з різким кислуватим ароматом дерева бив у ніздрі німим застереженням зупинитися. Обережно, аби не пошкодити вміст, рука вела машинку вздовж найменшої сторони й навколо по контуру, розрізаючи вершечок та утворюючи уявне горня.

      Шмат обробленого зовні дерев’яною поверхнею металу відламався й упав на стіл. Товщина стінки виявилася не меншою за шість міліметрів. Я вимкнув машинку й відклав убік. Обережно перехилив «горня» над долонею, і… звідти випала складена в декілька разів паперова стрічка. Пожовкла, як сторінки старих книжок, надірвана по кутах, із запахом стружки, вона була завдовжки менше за лікоть, а завширшки не більш як два сантиметри. Зверху донизу по ній тягнулися виведені букви, схожі на китайську й іврит водночас. Літери були надзвичайно гарними, уміло вималюваними та здавалися до біса знайомими.

      – О, курва… – я зрозумів, що це.

6Салерно,