Останній спадок. Андрій Новік

за сорочку, викинули тебе на вулицю, мов ганчірку. Наступного дня я зайшов до «Медіавалю», аби якось перепросити або хоча б дізнатися, що сталося тоді всередині, однак вхід мені перегородив адміністратор, який заявив, що нам «Медіаваль» тепер відвідувати заборонено. Нам пощастило, що вони не викликали поліцію. Даліборе, ти не покращував там ситуацію, а, навпаки, п’яний, із заплющеними очима ліз дубасити охоронців.

      – Я?!

      Мозок відмовлявся вірити в почуте. Це розіграш?! Одначе Петрович мав доволі серйозний вигляд. Та й біль у нозі й порвана сорочка вказували на реальність сутички. Окрім усього, я здогадувався про зміни своєї поведінки під впливом алкоголю. Але чому я зірвався, захищаючи ледь знайомого хлопця?

      – Не хвилюйся, паб ми знайдемо інший. Їх багато в нашому місті.

      – Мені дуже соромно. – Я схилив голову, важко добираючи потрібні слова. У той момент земля просто-таки тікала з-під ніг. – Вибачте, я… Якщо можу чимось загладити свою провину…

      – Припини вибачатися, – перебив мене помахом руки завкафедри. – Усе нормально. Було весело. Таких гулянок ми ще не бачили. Ха-ха-ха.

      – Це точно. – На обличчі сумного Юрія з’явилася стримана усмішка. – Якщо ти наваляв тому гівнюкові, то з мене ще й пиво.

      – Даліборе, – Михайлівна підвелася зі стільчика, – ти навіть не уявляєш, як бракувало мені таких емоцій упродовж останніх років. Ще більше кортіло, аби хтось урешті намилив морду тому пришелепкуватому, – і кивнула в бік Юри, – тому ми тобі ще й подякувати повинні.

      На моїм присоромленім обличчі спалахнула знічена усмішка. За нею я ховав внутрішню гіркоту. Колись я добряче поплатився за слабкість перед алкоголем і бажанням оновити склянку. Те бажання дедалі більше продиралося крізь ґрати самоконтролю, затираючи давню обіцянку.

      Тільки не знову…

1065 км на схід від Вашинґтона, США. 29 серпня, 2015 рік

      Після поквапливих зборів Гендерсон дістав телефон із внутрішньої кишені піджака й набрав номер, якого не було в телефонній книзі. Ці цифри він набирав напам’ять. З телефона пролунав спокійний голос керівника Управління технічною розвідкою, що належало до складу Розвідувального управління Міністерства оборони Сполучених Штатів Америки.

      – Такий пізній дзвінок, Білле, – сказав Томас Фостер, – давненько не чув тебе.

      Гендерсон зазирав у глибінь сутінок, споглядаючи почервонілі хмари біля сонця, і повільно потирав скроні. Надійні зв’язки з найважливішими управліннями країни вселяли гордість і підживлювали самоповагу: не кожен міг отримати бажане так легко. Він міг. Для досягнення теперішнього свого авторитету, тобто посади, яка давала зараз змогу спокійно сидіти в шкіряному кріслі програми, Гендерсонові довелося багато чим жертвувати. Дзвінок Фостеру був не бажаний, але необхідний. Білл знав, що відтепер буде винним керівникові Розвідувального управління, а бути боржником – риса слабких. Або ж тих, для кого слабкість – метод зростання.

      – Привіт, Томе, – вдав привітність Гендерсон. – Мушу просити