Останній спадок. Андрій Новік

уже давно метод дилетантів. Хіменес, зачувши, що хтось із виконавців розніс на друзки кімнату чи бодай вхідні двері, іронічно й розчаровано всміхався. Він не розумів, чому не можна робити все тихо й без наслідків. Хіменес завжди мав ключ – дістати його було не так уже й важко, працюючи на такі сили. Виконавець дістав його з правої кишені штанів і встромив у замкову шпарину. За мить двері відчинилися. Застояне повітря неприємно подразнило нюхові рецептори, від чого Хіменес затулив носа, проте, як завжди, упевнено ступив досередини.

      «Aire limpio… necesito aire limpio…»42

      Коридор здавався мертвим. Буквою «Г» він пролягав від входу до невеликої вітальні, відкриваючи по праву руку двері до малої кімнати, ванної та кухні. Ніяких ознак життя – усюди прибрано й чисто, ні речей, ні залишків їжі. Вікна, що виходили у внутрішній дворик, завішаний мокрою білизною, міцно зачинені. Затхле повітря проникало в легені дедалі глибше. Вітальня й спальня наприкінці змієподібної квартири також виявилися пустими та неторканими. Світло щосили намагалося продертися крізь вузькі зашторені віконця, і в ньому було видно, як, нагадуючи броунівський рух молекул, у кімнатах подекуди кружляє пил. Хіменес усе зрозумів майже з перших кроків квартирою, проте заради певності оглянув шафи та шухлядки. Ознак нещодавнього її перебування не знайшлося. Він витяг із тієї самої кишені, де ховав дверний ключ, чорну стареньку Motorola VE240 і набрав перший у телефонній книзі номер. Після кількох довгих гудків почувся знервований чоловічий голос.

      Голос скрипів, руйнуючи насолоду. Вивести чоловіка з рівноваги могла й менш важлива дрібниця, проте за секунду той опанував себе.

      – She’s not here43, – тихо промовив англійською Хіменес.

      – What the hell?..44 – динамік телефона захрипів від вигуку співрозмовника. – Ти точно за тією адресою, що я надіслав?

      – Gran Via de Les Corts Catalanes, 255 біля Bon Cafe.

      – І що? Є хоч якісь ознаки її перебування там? Якісь підказки, де вона може бути зараз.

      Хіменес знову, радше машинально, ніж навмисне, обвів поглядом вітальню. За вікном метушилися десятки автомобілів, жовто-чорні таксі й автобуси.

      – No, senior. Нічого. Таке враження, наче її тут і не було.

      – Прокляття.

      Хіменес чекав.

      – Okay. Зроби так, аби ніхто не дізнався про твою присутність, і чекай на подальші вказівки.

      Голос обірвався. Треба вшиватися: затхле важке повітря почало в’їдатись у мозок.

      «Чисте повітря… потрібне чисте повітря…»

      Сховавши телефон до кишені, Хіменес вийшов із квартири, замкнув двері – два прокрути, як було й до того, – і спустився сходами до прохідної. Напівтемрява та прохолодне повітря знову ввергли чоловіка в екстаз. Аби вдихнути глибше, очистити легені від гнилих мертвих часточок чужої квартири, він навіть затримався на одній зі сходинок.

      Мануела Дорадо гортала останню сторінку 20 minutos, радше аби розвіяти нудьгу, ніж прочитати чергову статтю про безпорадність політичної влади. Кожен її день нагадував

42

Чисте повітря… потрібне чисте повітря… (ісп.).

43

Її тут немає (англ.).

44

Що за чортівня?.. (англ.)