Останній спадок. Андрій Новік

з Лукою обмінялися поглядами. Лука розумів, що означає слово «помер», тому відразу опустив очі додолу, намагаючись не дивитися в сумне обличчя студента.

      – Співчуваю, хлопче.

      – Усе гаразд, дякую, – невпевнено відмахнувся Максим. – Не переймайтеся. Він був старим і прожив доволі довге й круте життя, поїздив по світу, наробив дітей. Справжній мужик. Був…

      – Я можу чимось зарадити?

      – Не впевнений. – Він хитнув головою й мигцем зиркнув на притиснутий до грудей наплічник. – Але ось, зараз, хвилинку.

      Хлопець устромив руку до наплічника, дістав звідти невеликий конверт і простягнув мені. У відкритому конверті за підписом, вочевидь, хлопцевого діда лежав складений учетверо аркуш. Я розгорнув його й втупився у вкрай нерозбірливий почерк: слова не виструнчувалися в рівну лінію, а стрибали, різко нахиляючись управо. Скидалося на те, що людина, яка це писала, дуже поспішала. Очі пробіглися текстом: передавання у власність нерухомості, окремих особистих речей, немалої суми грошей, призначених онукові та доньці. Від слів віяло передсмертним холодом, кожна літера волала про страх перед неминучим. Утім від останніх речень моє серце на секунду спинилося. Завмерши з аркушем у руках, я вчитувався в ті рядки. Лука подивився на мене та запитально шарпнув за рукав.

      – Що там?

      Після кількасекундної паузи я зачитав уголос:

      – «…і останнє, Максиме. За своє життя я накоїв чимало такого, про що ти, мабуть, навіть не здогадуєшся. Було багато доброго й удосталь поганого, і за дещо все ж доведеться заплатити. Прошу, послухай мене. Візьми дерев’яний куб, який я тримаю в підвалі за шафою, і віддай своєму викладачеві. Далібор Кравець знатиме, що з ним робити…»

      – Гарний жарт, – кинув аркуш у Максимові руки, – я навіть на секунду повірив. Заклалися з друзями?

      – Ні-ні! – Максим почав схвильовано розмахувати руками. – Це не розіграш! Це справжній, складений за кілька днів до смерті заповіт мого діда. – На останніх словах хлопець затнувся, важко ковтаючи давкий клубок у горлі. – Хіба ви нічого про це не знаєте? Там же ваше ім’я.

      Від збудження на й без того мокрому обличчі Максима виступили краплини поту. Якщо хлопчина не жартує, то залишається єдиний варіант: я знав діда в минулому, і ми з ним про щось говорили та домовлялися. Але я б запам’ятав…

      – Як його звали?

      – Ігор Васильович Підгірський. Він був простим столяром. Щоправда, колись викладав історію України в одному з київських університетів. Він помер сьогодні від серцевого нападу. Йому було сімдесят чотири. Останні п’ять років на пенсії нічим таким уже не займався, лише деколи на замовлення майстрував стільці чи щось таке.

      – Не пригадую нікого з таким іменем. А може, той Далібор, що в листі, просто мій однофамілець і тезка?

      – Ви багато Даліборів зустрічали? Я – ні.

      – Ну, це так…

      – То ви зовсім нічого не знаєте? – Максимів голос дрижав, як натягнута струна, і погрожував перерости в крик. – У заповіті чітко вказано ваше ім’я, так, наче ви знаєте, що робити з кубом! Що за чортівню ви тут