Останній спадок. Андрій Новік

моє прохання той показав середній палець. Ми всі підвелися й підступили до хлопця.

      – Ніколи в житті більше з вами нікуди не піду. – На стіл крапнула слина. Хлопець нагадував немовля під час серотонінового провалу32.

      – Щоразу так кажеш, – відрізав Віктор Петрович, – і однаково не можеш всидіти вдома.

      – Що там було?

      – Покажи. – Ірина наблизилася й обережно забрала Юрієву руку з ока. – Здається, дехто має тиждень вихідних. – Велика синя гематома, посічена тонкими червоними судинами, як суха пустеля тріщинами, забезпечила хлопця кількома вихідними (працювати зі студентами з отакою мармизою просто неможливо).

      – Ха-ха, як смішно! – жовчно кинув постраждалий і, знову затуливши око, бухнувся головою на стіл.

      – Холодне прикласти? – Ірина єдина виявляла турботу.

      – Груди приклади. Думаю, вони більше допоможуть.

      – На жаль, тільки за записом. А от прохолодна ложка завжди вільна.

      – Учора цілий день прикладав. Допомогло, як бачиш. Майже не видно. – Хлопець провів у повітрі навколо гематоми пальцем.

      Лише Віктор Петрович задоволено посміювався та потирав руки в очікуванні розповісти, що ж сталося.

      – Так, ну то просвітіть нас нарешті, – тепер упевненіше вимагав я у вусаня.

      – А що тут розказувати? – розвів він руками. – Що можна розказувати, як через тебе, Даліборе, нам тепер до того пабу зась!

      – Що?!

      Я опинився на перехресному вогні питальних і водночас недовірливих поглядів. Дике сум’яття вкрило моє тіло дрібними пухирцями, спричиняючи легке запаморочення. Паб був рятівним пристановищем для моїх колег, а завдяки мені вони тепер там персони нон ґрата.

      – Як же це?.. Чому?..

      – А ніхто не знає, Даліборе. Хоча певною мірою ми тобі й подякувати маємо.

      – Що? За що?

      Я не знав не те що казати, а й навіть що думати. Хотів щось пояснювати, виправдовуватись, але тільки сконфужено стовбичив перед завкафедри.

      – Давай по черзі, – почав розмірено Віктор Петрович. – Ми добряче так випили, може, більше як пляшку на кожного, а тоді спустилися до нижнього залу, де наш юний Паваротті бажав явити свій талант перед публікою. Співак із нього не дуже, але під градусом і під таке пішли танцювати. За хвилин двадцять я попросив бармена про вільний столик уже тут і щоб нам перенесли рахунок згори. Ми замовили ще випивки, а Юрій – собі пляшку горілки. Думав, мабуть, поділитися з кимось, не знаю, а зрештою допив її сам.

      – Горілки?! – обурився я, не помітивши, що скрикнув на всю викладацьку. – Пляшку? Він же перед тим бренді пив.

      На слова Петровича Юрій лише винувато похнюпився й відвернувся до стіни.

      – Так от, після тієї горілки Юрію закортіло потанцювати на барній стійці з Михайлівною.

      – Ой, пам’ятаю… – Ірина спалахнула й сховала обличчя в долоні, якою вже вчетверте поправляла волосся.

      – Тебе, Юро, може б, іще й сприйняли в ролі танцівника, а от наша Михайлівна викликала неоднозначну реакцію охорони. Вас швидко прибрали. Ми з Іриною

32

Серотоніновий провал – депресія після вживання екстазі, від чого головний мозок страждає на нестачу гормону серотоніну.