Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

поглянув на Ньємана. В очах його відблискувало біле світло ламп.

      – Коли вже мав здавати на диплом ліценціата14, я раптом злякався, що знуджуся, і записався до школи інспекторів у Тулузі. Ремесло копа, казав я собі, – це активна робота, сповнена ризику й несподіванок…

      – А тепер ти розчарований?

      Лейтенант поставив книжку на місце. Його напівусмішка зникла.

      – Ні, не сьогодні. Точно не сьогодні. – Він пильно поглянув на Ньємана. – Цей труп… Як узагалі можна таке зробити?

      Ньєман удав, ніби не почув запитання.

      – Коли ти вчився, якими були настрої в університеті? Ти не помічав нічого особливого?

      – Ні. Багато дітваків із міщанських родин, із головами, забитими стандартними уявленнями про життя, епоху, про правильні думки… Були також діти селян, робітників. Ще більші ідеалісти. І більш активні. Хай там як, на нас усіх чекала зустріч із безробіттям, тож…

      – Не траплялося ніяких дивних історій? Не було якихось угрупувань?

      – Ні. Не було нічого такого. Хоча, все ж… Як мені пригадується, існувало щось на кшталт університетської еліти. Такий собі замкнутий світ, у якому жили діти університетських викладачів. Декотрі з них були неймовірно обдарованими. Щороку всі почесті відходили їм. Навіть у спортивних дисциплінах. Нас це неабияк дратувало.

      Ньєман пригадав портрети переможців у передпокої Люїзового кабінету.

      – А ці студенти не утворювали чогось на кшталт братства? – запитав він. – Їх не могла об’єднувати якась темна мета?

      Жуано розреготався.

      – Ви що, підозрюєте студентську змову?

      Ньєман підвівся і став походжати вздовж стелажів.

      – Бібліотекаря знають усі в університеті. Ідеальна ціль. Уяви собі групу студентів, що захопилися бозна-якою божевільною ідеєю: жертвоприношенням, ритуалами… Вибираючи жертву, вони, природно, насамперед мали подумати про Кайюа.

      – Про тих вундеркіндів забудьте. Вони були надто зайняті, гризучи граніт науки, щоб перейматися чимось іншим.

      Ньєман далі походжав поміж рядами книжок, коричневих із золотавим полиском. Жуано йшов за ним.

      – Бібліотекар, – вів далі комісар, – це також той, хто видає книжки… Хто знає, що читає кожен студент, що вивчає… Може, він дізнався щось, чого не повинен був знати?

      – За таке не вбивають, та ще й так… Та й які таємниці ви хочете, щоб ховалися у книжках, які студенти беруть почитати?

      Ньєман рвучко обернувся до нього.

      – Не знаю. Але я не довіряю мудрагелям.

      – У вас уже є якісь припущення? Підозри?

      – Нема. Наразі я не відкидаю нічого. Сварка. Помста. Інтелектуали-збоченці. Або гомосексуалісти. Або просто якийсь волоцюга, маніяк, який натрапив у горах на Кайюа випадково.

      Комісар відважив щигля по корінцю книжки.

      – Бачиш: я не зациклююсь на чомусь одному. Але почнемо ми все таки тут. Треба ретельно переглянути всі книжки, які можуть мати стосунок до цього вбивства.

      – Який

14

Ліценціат – учений ступінь у Франції, що надається після трьох років навчання у вищому навчальному закладі.