Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

кивнув: образ убивці вимальовувався у нього в голові. Вони вийшли надвір. Сонце пробивалося крізь хмари й вигравало на верхівках гір, що зблискували кришталевою ясністю.

      – Ви викладаєте в університеті? – запитав поліціянт.

      – Так, геологію.

      – А які саме дисципліни?

      – Багато чого: класифікацію гірських порід, тектоніку плит, а також гляціологію – науку про льодовики.

      – Ви маєте дуже молодий вигляд.

      – Я захистила докторську, коли мала двадцять років. На той час я вже працювала старшим викладачем. Я наймолодший доктор наук у Франції. Тепер мені двадцять п’ять, і я штатний професор.

      – Гордість університету?

      – Саме так. Гордість університету. Донька й онука заслужених професорів із Ґернона.

      – Отже, ви належите до цього братства?

      – Якого братства?

      – Один із поліціянтів, що працює зі мною, навчався в Ґерноні. Він мені розповів, що в університеті є окрема еліта, що складається з дітей тутешніх викладачів…

      Фанні невдоволено похитала головою.

      – Я б радше назвала це великою родиною. Діти, про яких ви кажете, зростають в університеті, у науковому й культурному середовищі. А потім демонструють блискучі результати. Це видається цілком природним, хіба ні?

      – Навіть у спортивних дисциплінах?

      Дівчина звела брови.

      – Це завдяки гірському повітрю.

      – Ви мусили б знати Ремі Кайюа, – мовив Ньєман. – Яким він був?

      Фанні відповіла відразу, без роздумів:

      – Самітник. Замкнутий. Вовкуватий навіть. Але поряд із тим неймовірно розумний. Освічений до краю. Ходили навіть чутки… начебто він прочитав усі книжки в бібліотеці.

      – Як гадаєте, ці чутки мали підстави?

      – Цього мені невідомо. Але бібліотеку свою він знав уздовж і впоперек. Це був його прихисток, його криївка.

      – Він також був дуже молодий, як на таку посаду, чи не так?

      – Ремі виріс у цій бібліотеці. Його батько теж працював старшим бібліотекарем.

      Ньєман ступив кілька кроків.

      – Я цього не знав. Кайюа також належали до цієї вашої «великої родини»?

      – Аж ніяк. Навпаки: Ремі був вороже до неї налаштований. Попри всю свою освіченість, йому так і не вдалося досягти всього, чого він прагнув. Я гадаю… словом, мені здається, він нам заздрив.

      – Яка в нього була спеціальність?

      – Філософія, здається. Він закінчував писати свою дисертацію.

      – А на яку тему?

      – Не маю жодної гадки.

      Комісар замовк. Він дивився на гори, які дедалі більше заливало сонце і які здавалися тепер осліпленими яскравим світлом велетами.

      – Його батько живий? – запитав поліціянт.

      – Ні. Загинув кілька років тому. У горах.

      – Теж за підозріливих обставин?

      – Не там шукаєте. Він потрапив під лавину. Ту, що зійшла з Ґранд-Ланс-д’Альмон в дев’яносто третьому. Відразу видно слідчого.

      – Два бібліотекарі, обидва альпіністи.