Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

– уп’ялися в поліціянта. Собака наближався, вихляючи задом. Комісар заціпенів. Пес підійшов ще ближче, тепер його з чоловіком розділяли кілька кроків. Вологий ніс нюшив. Раптом пес загарчав. Очі його зблиснули. Він зачув страх. Страх, який ішов від людини.

      Ньєман наче закам’янів.

      Наче якась невідома сила скувала йому руки й ноги. Кров відринула від його обличчя, немовби її засмоктало в невидимий вир, десь у його шлунку. Собака загавкав і вищирив ікла. Ньєман знав, у чому річ. Від страху тхнуло, і пес відчував цей запах, який викликав у нього побоювання й ворожість. Страх породжував страх. Собака, щирячи зуби, загавкав знову, у його горлі перекочувалося гарчання. Поліціянт дістав зброю.

      – Клариссо! Клариссо! До мене!

      Ньєман скинув із себе крижане заціпеніння. З-поза червоної заслони виринув сивий чоловік у светрі з застібкою на комірі. Чоловік поспішав до нього.

      – Ви що, збожеволіли?

      – Поліція, – промимрив Ньєман. – Забирайтеся звідси. І свого псиська заберіть.

      Чоловік вражено витріщився на нього.

      – Боже мій! Не можу повірити! Ходімо, Клариссо, ходімо, дівчинко…

      Собака й хазяїн зникли з очей. Ньєман спробував ковтнути слину. У шорсткому горлі було сухо, наче в пустелі. Поліціянт струснув головою, заховав револьвер і пішов довкола будівлі. Повертаючи ліворуч, він спробував пригадати, коли востаннє був у свого психіатра.

      За другим рогом будинку, комісар натрапив на жінку.

      Фанні Феррейра стояла біля відчинених дверей і наждачним папером шліфувала дошку з піноматеріалу червоного кольору. Поліціянт подумав, що це, мабуть, і є той плавзасіб, на якому дівчина долає гірські потоки.

      – Добрий день, – промовив він, уклоняючись на знак вітання.

      До нього вже повернулася звична енергійність і впевненість. Фанні підвела очі. Дівчині, мабуть, заледве чи й було двадцять років. Вона мала матову, оксамитову шкіру й кучеряве волосся, що дрібними пасемцями вилося довкола скронь і спадало густою хвилею на плечі. Очі на смаглявому обличчі разили викличною, майже непристойною ясністю.

      – Мене звати П’єр Ньєман, я комісар поліції. Розслідую вбивство Ремі Кайюа.

      – П’єр Ньєман? – недовірливо перепитала дівчина. – Отакої! Це неможливо.

      – Чому це?

      Вона махнула головою в напрямку невеличкого радіоприймача, що стояв на землі.

      – Про вас щойно повідомили в новинах. Сказали, що вчора ввечері ви затримали двох убивць у Парижі, біля «Парк-де-Пренс». І що це, мовляв, дуже добре. Але ще вони сказали, що ви скалічили одного з тих чоловіків, і це вже зовсім недобре.

      Ви володієте здатністю бути повсюди, чи як?

      – Просто я їхав цілу ніч.

      – Що ви тут робите? Місцевих копів не досить?

      – Скажімо так: мене прислали на підмогу.

      Фанні повернулася до роботи: вона зволожувала довгасту поверхню дошки, а потім обіруч терла її наждаком. Дівчина мала міцну статуру й