Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

цій справі немає нічого банального.

      – Мені казали про рани, опіки, – мовив Ньєман.

      – Трупа я ще не бачив. Але, як видається, на ньому справді є численні сліди тортур.

      – Смерть настала внаслідок цих тортур?

      – Наразі ще не встановлено. На шиї також є глибокі сліди – ознаки задушення.

      Ньєман знову глянув на озерце й побачив своє чітке відображення – коротко стрижена голова, синє пальто.

      – А тут? Знайшов що-небудь?

      – Ні. Годину вже намагаюся знайти тут бодай якусь зачіпку. Анічогісінько. Я гадаю, жертву було вбито не тут. Убивця лише привіз її сюди й затягнув нагору.

      – Ти піднімався на ту скелю?

      – Піднімався. Там також нічого вартого уваги. Убивця вочевидь видерся на вершину з іншого боку, а тіло спустив сюди на мотузці. Потім спустився сам за допомогою другої мотузки й запхнув свою жертву в цю розколину. Либонь, завдав собі неабиякої праці, щоб укласти труп у такій картинній позі. Дивина, та й годі.

      Ньєман знову поглянув на прямовисну скелю, шерехату, наїжачену гострими виступами. Зі свого місця він не міг оцінити точно, але йому здавалося, що западина, у якій знайшли тіло, була посередині, на однаковій відстані що від землі, що від верхівки кручі. Комісар рвучко обернувся.

      – Їдьмо.

      – Куди?

      – До лікарні. Хочу подивитися на труп.

      Голе тіло, накрите до плеч, лежало боком на блискучому столі. Чоловік скулився клубком, немовби ховаючи обличчя від удару блискавки. Плечі зсутулені, голова похилена, руки стиснуті в кулаки між зігнутими колінами під самим підборіддям. Бліда шкіра, напружені м’язи, плоть, пошматована ранами, – усе це надавало трупові дуже реального, майже нестерпного вигляду. Шия була вся посмугована довгими порізами, немовби чоловікові намагалися перетяти горло. На скронях проступила синя павутина вен, які набрякли, наче весняні потоки, що ось-ось вийдуть із берегів.

      Ньєман підвів очі й оглянув усіх присутніх у морзі. Тут був високий і худий, з короткими вусиками, слідчий суддя Бернар Терпант, дебелий, з хиткою, наче у вантажного судна, ходою капітан Роже Барн, очільник ґернонської жандармерії, і капітан Рене Вермон, делегований розшуковий відділом жандармерії, – невеличкий лисуватий чоловічок, із вкритим червоними плямами обличчям і свердликами очей. Жуано тримався позаду з виглядом запопадливого стажиста.

      – Особу вбитого встановили? – запитав Ньєман, ні до кого конкретно не звертаючись.

      Барн чітко, по-військовому, ступив уперед і прочистив горло, перш ніж відповісти:

      – Ім’я жертви – Ремі Кайюа, пане комісаре. Вік – двадцять п’ять років. Останні три роки працював на посаді старшого бі бліотекаря в Ґернонському університеті. Труп сьогодні вранці впізнала дружина загиблого, Софі Кайюа.

      – Вона заявляла про зникнення?

      – Так, учора ввечері. За її словами, напередодні чоловік пішов на прогулянку до піку Мюре. Вихідними він завжди ходив сам у гори. Іноді ночував у одному з гірських пристановищ. Тому вона спершу не надто непокоїлася. Аж до вчорашнього вечора, коли…

      Барн затнувся