Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

чоловік. Юнак. Схоже, університетський бібліотекар. Тіло було голе. Зі слідами тортур: різані рани, опіки… Ще мені казали, начебто його задушили.

      Ньєман сперся ліктями на стіл і став вертіти в руках попільничку.

      – Навіщо ти мені все це розповідаєш?

      – Тому що збираюся відправити тебе туди.

      – Що? Через це вбивство? Але ж ґренобльська поліція за тиждень схопить убивцю…

      – Не клей дурня, П’єре! Ти чудово знаєш, що такі справи ніколи не бувають простими. Ніколи. Я розмовляв із тамтешнім слідчим суддею. Він хоче, щоб ми надіслали їм фахівця.

      – Фахівця з чого?

      – З убивств. І з моралі. Він підозрює сексуальний мотив.

      Одним словом, щось на кшалт цього.

      Ньєман витягнув шию до світла й мало не обпікся об галогенну лампу.

      – Антуане, ти щось недоговорюєш.

      – Цей суддя… його звати Бернар Терпант. Він мій давній приятель. Ми з ним земляки, обоє з Піренеїв. Ця справа його страшенно непокоїть, тямиш? Він хоче її розплутати якомога швидше. Без галасу, преси й усієї цієї дурні. За кілька тижнів відновлюється навчання в університеті – розслідування треба завершити до цього часу. Я впевнений, що мені немає потреби тобі це пояснювати.

      Ньєман підвівся й знову підійшов до вікна. Він скинув поглядом на світляні маківки ліхтарів, на темні крони дерев у парку. У скронях досі стугоніло, а перед очима стояли жорстокі сцени останніх годин: удари ножа, кільцева дорога, гонитва кортами «Ролан Ґарроса». Поліціянт подумав, мабуть, у тисячний раз, що коли б не Реймсів дзвінок, він напевне вбив би людину. І ще подумав, що ці напади некерованої люті позбавляли його відчуття часу та простору й туманили розум так, що він ладен був скоїти найстрашніше.

      – То як? – запитав Реймс.

      Ньєман обернувся і сперся на віконну раму.

      – Я вже чотири роки не проваджу таких розслідувань. Чому ти пропонуєш цю справу мені?

      – Я потребую людини, яка дасть результат. А тобі ж відомо, що центральне управління може вибрати будь-кого зі своїх людей і надіслати його будь-куди у Франції. – Чути було, як у темряві його великі пальці барабанять по столу. – Ось я й користуюся зі своєї невеликої влади.

      Ньєман усміхнувся, блимнувши окулярами в металевій оправі.

      – Випускаєш звіра з клітки?

      – Випускаю звіра з клітки. Для тебе це буде ковток свіжого повітря. Для мене – послуга, яку я зроблю давньому товаришеві. Принаймні, доки там, ти нікому не натовчеш пики…

      Реймс узяв із факса кілька аркушів паперу, що біліли на столі.

      – Перші висновки жандармів. То ти берешся за справу чи ні? Ньєман підійшов до столу та склав учетверо ще теплі аркуші. – Я тобі подзвоню пізніше. Може, матимеш якісь новини з лікарні.

      Покинувши відразу вулицю Труа-Фонтано, Ньєман повернувся до своєї домівки на вулиці Лабрюєра, у Дев’ятому окрузі. Просторе, майже порожнє, помешкання блищало паркетом, навощеним із ретельністю старої господині. Комісар узяв душ, обробив свої рани – доволі поверхові – і глянув на себе в дзеркало. Кощаве, пооране зморшками обличчя.