Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

де за невеличким столиком сиділа секретарка. Ньєман представився й запитав, чи можна бачити пана Венсана Люїза.

      Комісарові довелося почекати кілька хвилин, протягом яких він розглядав на стінах світлини студентів-переможців, що здіймали в руках кубки чи медалі, простували лижнею або сплавлялися бурхливими гірськими потоками.

      За якусь хвилю П’єр Ньєман стояв перед ректором університету. Це був чоловік із кучерявим волоссям і приплесканим носом, однак обличчя його було біле, наче крейда, і являло собою дивну суміш негроїдних рис із недокрівною блідістю. Похмуру сутінь кабінету пронизували, розсипаючись світляною стружкою, кілька сонячних променів. Ректор указав поліціянтові на крісло і став нервово масувати собі зап’ястки.

      – Отож? – сухим тоном запитав він.

      – Що отож?

      – Ви вже знайшли щось?

      Ньєман випростав ноги.

      – Я щойно приїхав, пане ректоре. Дайте мені час розглянутися, що до чого. А наразі я хотів би поставити вам кілька запитань.

      Люїз напружився у своєму кріслі. На робочому столі з дерева кольору вохри стояли рухомі металеві абстракції, що скидалися на чудернацькі квіти, які виросли на сталевій планеті.

      – У вашому університеті вже траплялися якісь підозрілі випадки? – спокійним голосом запитав Ньєман.

      – Підозрілі? Ніколи!

      – Ніяких наркотиків? Ні крадіжок? Ні бійок?

      – Ні.

      – Жодних банд чи угруповань також нема? Юнаків, яким задурюють голову різними дурницями?

      – Я не розумію, про що ви.

      – Я маю на увазі рольові ігри. Ну, знаєте, ті, у яких усякі обряди, ритуали…

      – Ні. У нас такого нема. Наші студенти мають чистий незбаламучений розум.

      Ньєман нічого не відповів. Ректор тим часом оглядав його високу кремезну постать, коротку стрижку, руків’я револьвера, що стирчало з-під пальта. Люїз провів долонею по обличчю, а відтак, немовби прагнучи переконати самого себе, промовив:

      – Мені сказали, що ви першокласний поліціянт.

      Ньєман далі мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люїз відвів очі й сказав:

      – Я хочу одного-єдиного, комісаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро відновлюється навчання і…

      – Зараз у кампусі немає нікого зі студентів?

      – Хіба кілька інтернів12. Вони мешкають нагорі, у головному корпусі. Ще є кілька викладачів, які готуються до своїх лекцій.

      – Я можу отримати їхній список?

      – Але ж… – Ректор завагався, але потім усе ж сказав: – Так, звісно, це не проблема…

      – Що ви можете розповісти мені про Ремі Кайюа?

      – Він працював бібліотекарем. Тихий, мовчазний. Доволі відлюдькуватий.

      – Студенти його любили?

      – Звісно… Певна річ!

      – Де він жив? У Ґерноні?

      – Тут, у кампусі. На останньому поверсі головного корпусу, разом із дружиною. Там само, де інтерни.

      – Ремі Кайюа мав двадцять п’ять років. Як на наші часи, доволі рано для

12

Студенти, що постійно проживають у студентському гуртожитку – інтернаті.