Багряні ріки. Жан-Крістоф Ґранже

коридор перетинала смужка кволого світла, у якому поліціянт зміг роздивитися фотографії, що висіли на стінах. Це були чорно-білі знімки, датовані, схоже, тридцятими або сороковими роками XX століття. Атлети-олімпійці, які, напруживши всі свої сили, пнулися до неба або ж долали останні метри землі, завмерли в миті своєї слави. Їхні обличчя, тіла, пози випромінювали якусь бентежливу досконалість, нелюдську бездоганність мармурових статуй. Ньєман знову подумав про архітектуру університету: світлини пасували до неї, витворюючи разом аж ніяк не радісний ансамбль.

      Під цими фотографіями поліціянт помітив портрет Ремі Кайюа і зняв його, щоб краще роздивитися. Убитий був уродливий, усміхнений, молодий чоловік із коротким волоссям і напруженими рисами обличчя. Особливо тривожним видавався блиск у його очах.

      – Хто ви?

      Ньєман обернувся. У глибині коридору вимальовувалася загорнута в плащ жіноча постать. Комісар підійшов до неї. Ще зовсім дівчисько, також років двадцяти п’яти, не більше. Світле, середньої довжини волосся облямовувало худе витягнуте обличчя з гострими, тонкими рисами, блідість якого підкреслювали темні кола під очима. Врода цієї жінки впадала в очі не відразу, а лише перегодом, неначе відлуння після першого прикрого враження, яке справляв її вигляд.

      – Моє ім’я – П’єр Ньєман, – промовив поліціянт. – Я головний комісар поліції.

      – Чому ви зайшли без дзвінка?

      – Пробачте мені. Двері були відчинені. Ви дружина Ремі Кайюа?

      Замість відповіді жінка вихопила у Ньємана світлину й повісила її назад на стіну. Відтак скинула плащ і рушила до кімнати ліворуч. У вирізі розтягнутого светра Ньєман мимоволі помітив бліді змарнілі груди. Він здригнувся.

      – Проходьте, – неохоче промовила жінка.

      Ньєман зайшов до тісної вітальні, опорядженої старанно й ощадливо. На стінах висіли картини в сучасному стилі. Симетричні лінії, тривожні кольори, незбагненні фігури. Поліціянт не став на них зупинятися. Натомість його увагу привернуло інше: у кімнаті стояв сильний хімічний запах. Запах клею. Кайюа вочевидь зовсім нещодавно обклеїли стіни новими шпалерами. Ньєманові стиснулося серце. Уперше йому стало моторошно від думки про загублену долю цього подружжя, про згарище щастя, яке, либонь, досі жевріло під горем цієї жінки. Комісар прибрав поважного тону:

      – Пані, я прибув із Парижа. Мене викликав сюди слідчий суддя для допомоги в розслідуванні вбивства вашого чоловіка. Я…

      – Ви вже знайшли щось?

      Комісар поглянув на неї і зненацька відчув бажання розбити щось: вікно, будь-що. Цю жінку переповнювало горе, але ще більше – ненависть до поліції.

      – Наразі в нас нічого нема, – визнав він. – Але я сподіваюся, що слідство…

      – Питайте, що хотіли.

      Ньєман сів на диван-ліжко навпроти жінки, яка вибрала собі невеличкий стілець якнайдалі від поліціянта. Узявши подушку, комісар якусь хвилю ніяково м’яв її в руках.

      – Я читав ваші свідчення, – почав