Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

ще що вона говорила? Конкретніше, якщо можна.

      – Ну, якщо конкретніше, місіс Макніл, то вона порадила мені тримати мої паскудні пальці подалі від її пизди.

      Кріс приголомшено зойкнула.

      – Вона вживала такі слова?

      – Ну, тут нічого дивного, місіс Макніл, і я б цим аж так не переймався. Як я вже казав, це просто частина синдрому.

      Дивлячись на свої туфлі, Кріс похитала головою.

      – Просто в це важко повірити, – ледь чутно мовила вона.

      – Послухайте, я сумніваюся, що вона навіть розуміла, про що говорить.

      – Ага, мабуть, – пробурмотіла Кріс. – Найпевніше.

      – Спробуйте риталін, – порадив їй Клайн, – і побачимо, які будуть результати. А через два тижні я хотів би ще раз її обстежити.

      Він звірився з календарем на столі.

      – Зараз подивимося. Скажімо, середа двадцять сьомого. Чи це вам підійде?

      – Ага, гаразд. – Пригнічена й понура Кріс підвелася, узяла рецепта й запхала його в кишеню пальта. – Так, звичайно. Двадцять сьомого буде добре.

      – Я ваш великий прихильник, – зізнався Клайн, відчиняючи їй двері до приймальні.

      Приклавши до губ вказівного пальця й опустивши голову, Кріс стурбовано зупинилася у дверях. Подивилася на лікаря.

      – Ви не думаєте, докторе, що потрібен психіатр?

      – Не знаю. Хоча найкращим поясненням завжди буває найпростіше. Зачекаємо. Зачекаємо й побачимо. – Клайн підбадьорливо всміхнувся. І додав: – Спробуйте не турбуватися.

      – Як?

      Коли Кріс везла Реґану додому, та запитала, що сказав лікар. – Сказав, що це в тебе нерви.

      – І все?

      – І все.

      Кріс вирішила не згадувати про непристойності.

      Берк. Мабуть, наслухалася цього від Берка.

      Але пізніше Кріс запитала в Шерон, чи та колись чула від Реґани подібні лайливі слова.

      – О Господи, ні, – відповіла розгублена Шерон. – Ні, ніколи. Тобто навіть не останнім часом. Хоча, мені здається, щось таке згадувала її вчителька мистецтва.

      – Десь недавно, Шерон?

      – Минулого тижня. Але ця жінка така святенниця. Я просто подумала, що Реґана сказала їй «чорт» або «кака». Знаєш, щось таке.

      – До речі, Шер, чи розмовляла ти з Реґ про релігію?

      Шерон почервоніла.

      – Ну, трохи; небагато. Бо ж важко уникнути таких тем. Кріс, вона ставить стільки запитань, і… ну… – Вона безпомічно знизала плечима. – Просто важко. Тобто як я можу відповісти, не сказавши про те, що вважаю великою брехнею?

      – Дай їй можливість вибору.

      Усі наступні дні, що передували запланованій званій вечері, Кріс дуже ретельно стежила за тим, щоб Реґана отримувала належні дози риталіну. Проте вона не помічала жодної ознаки поліпшення. Навпаки, з’являлися ледь помітні ознаки поступового погіршення: постійна забудькуватість, неохайність, нарікання на те, що її нудить. Щодо методів привертання уваги, старі більше не повторювалися, зате виникло щось нове – скарги на гидкий, неприємний «запах» у спальні Реґани. На її наполягання Кріс одного дня старанно принюхалась, однак нічого не відчула.

      – Ти не чуєш запаху? – здивовано