Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

немовби хтось куховарив. Тепла, волога, напівзогнила солодкавість. Він пригадав відвідини подруги його матері, місіс Чойреллі, у її крихітній квартирці з вісімнадцятьма котами. Ухопившись за поруччя, піднімався, відчувши раптом неймовірну втому, спричинену, як він знав, почуттям провини. Він не повинен був її залишати. Самотньою. На сходовому майданчику четвертого поверху він намацав у кишені ключі й запхав їх у замкову шпарину: квартира 4С, житло його матері. Обережно прочинив двері, немовби незагоєну рану.

      Вона радісно його привітала. Зойк. Поцілунок. Кинулася зварити каву. Смаглявий колір обличчя. Короткі вузлуваті ноги. Він сидів на кухні й слухав, як вона говорить, а брудні стіни й немита підлога немовби просякали його аж до кісток. Квартира була злиденною халупою. Соцзабезпечення й пара доларів щомісяця від її брата.

      Вона сіла за стіл. Місіс така-то. Дядько такий-то. Досі з іммігрантським акцентом. Він уникав тих очей, що були криницями журби, очей, що цілими днями визирали у вікно.

      Я не повинен був її залишати.

      Вона не вміла ні читати, ні писати по-англійськи, тому він написав за неї кілька листів, а тоді почав ремонтувати настроювач її хриплячого пластмасового радіоприймача. Її світ. Новини. Мер Ліндсі.

      Він пішов у ванну кімнату. На кахлях підлоги розгорнута пожовкла газета. Іржаві плями у ванні й зливальниці. Старий корсет на підлозі. Це зерня, з якого проросло його покликання. Він шукав порятунку від цього в любові, але тепер любов охолола, і ночами він чув, як вона свистить у його серці, немовби лагідний плач заблукалого вітру.

      За чверть одинадцята він поцілував її на прощання, пообіцявши якомога скоріше повернутися.

      Пішов, налаштувавши радіо на канал із новинами.

      Повернувшись у свою кімнату у Вайгел-холі, Каррас подумав, чи не написати йому листа голові єзуїтів Мерілендської єпархії. Йому вже доводилося звертатися до нього раніше з проханням перевести його до Нью-Йоркської єпархії, щоб бути ближче до матері, а ще з проханням дістати викладацьку посаду й позбутися обов’язків психолога-консультанта. Підставою для останнього прохання він назвав свою «непридатність» для цієї роботи.

      Голова Мерілендської єпархії обговорив це з ним під час щорічного інспектування Джорджтаунського університету, що дуже скидалося на приїзд у військову частину армійського генерал-інспектора з метою конфіденційного вислуховування тих, хто має якісь нарікання або скарги. Коли йшлося про матір Деміена Карраса, єпископ кивав і висловлював спочуття, а от стосовно його так званої «непридатності» вважав, що вся попередня діяльність Карраса явно суперечить такому висновку. І все ж таки Каррас наполягав на своєму й добився зустрічі з ректором Джорджтаунського університету Томом Бермінґемом. «Ідеться про щось більше, ніж психіатрія, Томе. Ти сам це знаєш. Деякі їхні проблеми зводяться до покликання, до сенсу їхнього життя. Томе, це не завжди пояснюється сексуальними комплексами, ідеться про їхню віру, і я тут безсилий. Це завеликий