Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

поклала пульт на ліжко.

      – Гаразд, котику, але довго не дивися? Добре? Вимкни, коли почнеш засинати.

      Кріс загасила світло й вийшла в коридор. Тоді піднялася вузькими, встеленими зеленим килимом сходами до горища. Відчинила двері, намацала вимикач і клацнула ним, а тоді зайшла на саме горище, ступила там кілька кроків, після чого зупинилася й поволі роззирнулася довкола. Картонні коробки з газетними вирізками та кореспонденцією були акуратно складені на сосновій підлозі. Більше вона там нічого не бачила. Крім пасток для щурів. Шість штук. З принадою. Але скрізь було чисто. Навіть повітря пахло свіжістю й прохолодою. Горище не опалювалося. Жодної труби. Жодного радіатора. Жодної щілини в покрівлі. Кріс ступила крок уперед.

      – Немає нічого! – пролунав голос у неї за спиною.

      Кріс аж підстрибнула.

      – О Господи! – зойкнула вона, швидко обертаючись і прикладаючи руку до серця, що мало не виривалося з грудей. – Господи Ісусе, Карле, більше так не роби!

      Він стояв двома сходинками нижче на сходах до горища.

      – Дуже вибачте. Але ж бачите, мадам? Тут усе чисто. Усе ще захекана, Кріс відповіла слабеньким голосом:

      – Дякую, Карле, що поділився зі мною цим спостереженням. Так, тут чисто. Дякую. Це чудово.

      – Мадам, може, краще кота.

      – Кота для чого?

      – Ловити щурів.

      Не чекаючи відповіді, Карл відвернувся й почав спускатися сходами вниз, аж поки зник з очей. Якийсь час Кріс дивилася на порожні двері, роздумуючи, чи не була поведінка Карла приховано зухвалою. Була не певна. Знову роззирнулася, шукаючи бодай якихось пояснень тим стукам. Перевела погляд на похилий дах. Вулицю затіняли величезні дерева, більшість із яких були вузлуваті й обплутані виноградними лозами, а гілки однієї масивної липи легенько торкалися мало не третини фасаду будинку. «Може, то й справді були білки? – подумала Кріс. – Найпевніше. Або навіть просто гілки. Ночі останнім часом були вітряні».

      «Може, краще кота».

      Кріс повернулася й знову глянула на двері. «Ой, які ми хитросракі, Карле, так?» – подумала вона. А тоді раптом на її обличчі з’явився дуже пустотливий вираз. Вона спустилася в спальню Реґани, знайшла там щось, занесла це на горище, а тоді за якусь хвилину повернулась у свою спальню. Реґана вже спала. Кріс занесла доньку в її кімнату, вклала на ліжечко й знову повернулася у свою спальню, де вимкнула телевізор і лягла спати.

      Тієї ночі в будинку було особливо тихо.

      Снідаючи наступного ранку, Кріс ніби ненароком сказала Карлові, що вночі їй здалося, ніби заклацнулася одна з пасток на щурів.

      – Може, підеш подивишся? – запропонувала Кріс, попиваючи каву й удаючи, що уважно читає «Вашинґтон пост», тоді як Карл, нічого не кажучи, пішов на горище з’ясувати, що сталося. Коли він за кілька хвилин повернувся, Кріс перестріла його в коридорі на другому поверсі. Дивлячись прямо перед собою, він флегматично й без жодного виразу ішов, тримаючи в руках великого іграшкового Міккі-Мауса, мордочку якого він щойно визволив з однієї пастки. Коли вони проминули одне одного, Кріс почула, як він пробурмотів:

      – Комусь дуже смішно.

      Кріс зайшла