Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

чому Бог дозволяє нам стомлюватися?

      Дивлячись на біль у цих чутливих оченятах, Кріс не витримала; просто не могла сказати їй те, у що насправді вірила. Бо це була порожнеча.

      – Ну, після якогось часу Богові стає самотньо без нас. Він хоче, щоб ми повернулися.

      Реґана поринула в мовчанку. Вона нічого не говорила дорогою додому й залишалася в такому настрої решту дня і, що найтривожніше, цілісінький понеділок.

      У вівторок, на день народження Реґани, ці чари химерної мовчазності й суму, здається, розвіялися. Кріс взяла її із собою на знімання, а коли вони закінчилися, туди принесли величезний торт із дванадцятьма запаленими свічками, і вся знімальна група й акторський склад заспівали їй «Многая літа». Завжди милий і приємний у тверезому стані, Деннінґз звелів знов увімкнути софіти і, голосно проголосивши, що робить «кінопробу», відзняв Реґану, коли та задувала свічки й різала торт, а тоді пообіцяв зробити з неї кінозірку. Реґана виглядала бадьорою, навіть веселою. Але після вечері й розпаковування подарунків її настрій почав псуватися. Жодного слова від Говарда. Кріс подзвонила йому в Рим, але готельний клерк повідомив, що Говарда вже не було декілька днів і що він не залишив якогось іншого свого телефона. Поплив кудись на яхті.

      Кріс почала виправдовувати його.

      Принишкла Реґана кивнула, але відмовилася від маминої пропозиції поїхати в «Гот шопп» на коктейль. Не кажучи ні слова, вона спустилася в дитячу кімнату в підвалі, де й пробула до пізнього вечора.

      Наступного ранку, розплющивши очі, Кріс побачила в ліжку поруч себе напівсонну Реґану.

      – О, що це… Реґано, що ти тут робиш? – усміхнулася Кріс.

      – Ма, моє ліжко тряслося.

      – Ой, та ти здуріла! – Кріс поцілувала її й поправила ковдру. – Спробуй заснути. Ще зовсім рано.

      Те, що здавалося ранком, стало початком нескінченної ночі.

      Розділ другий

      Він стояв на краю безлюдної платформи метро, дослухаючись до гуркоту поїзда, що міг би вгамувати біль, який був із ним постійно. Неначе пульс. Чутний лише в тиші. Він переклав у другу руку сумку й задивився вглиб тунелю. Цятки світла. Вони простяглися в пітьму, немов орієнтири безнадії.

      Кахикання. Він поглянув ліворуч. Зарослий сивою щетиною волоцюга, що заціпеніло лежав у калюжі власної сечі, намагався підвестися, а його пожовклі очі вп’ялися у священика з рябим і скорботним обличчям.

      Священик відвернувся. Він підійде. Почне скиглити. Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче! Пгошу вас! Рука із засохлим блювотинням хапається за плече. Намацування в кишені чудотворного медальйона. Смердючий перегар тисячі сповідей упереміш із вином, часником і затхлістю смертних гріхів вибльовується одночасно й душить… душить…

      Священик почув, як підводиться волоцюга.

      Не підходь!

      Почув кроки.

      О Господи, дай мені спокій!

      – Ві’аю, о’че.

      Він здригнувся. Зіщулився. Не мав сили повернутися. Не годен був знову шукати Христа в смороді й порожніх очах, Христа гнійників