Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

донька пересуне планшетку до позначки «Так». «О Господи, що ж це таке? – стривожилася вона. – Неусвідомлена ворожість? Вона звинувачує мене за те, що втратила батька? Що це може бути?»

      Реґана розплющила очі з невдоволеним виглядом.

      – Капітане Говді, це не дуже ввічливо, – дорікнула вона. – Рибонько, може, він спить? – мовила Кріс.

      – Ти думаєш?

      – Я думаю, що й тобі пора спати.

      – А-а-а, мамо!

      Кріс підвелася.

      – Так, пташко, ходімо. Спатки-спатки! Скажи капітанові Говді «на добраніч».

      – Ні, не буду. Він какулька, – буркнула насуплена Реґана.

      Вона встала й рушила вгору сходами слідом за Кріс.

      Кріс поклала її в ліжечко, а тоді присіла збоку.

      – Котику, у неділю вихідний. Хочеш чимось зайнятися?

      – Так, мамо. А чим?

      Коли вони вперше прибули до Вашинґтона, Кріс зробила спробу підшукати якихось товаришок для Реґани. Зуміла знайти тільки одну дванадцятирічну дівчинку на ім’я Джуді. Але Джуді з родиною поїхала кудись на великодні свята, тому Кріс тепер журилася, що Реґана почуватиметься самотньою без друзів-однолітків.

      Кріс знизала плечима.

      – Ну, я не знаю, – замислилася вона. – Щось придумаємо. Хочеш проїхатися містом і подивитися на пам’ятники й таке інше? І вже цвістиме сакура, Реґ! Так, цього року вона рано розцвіла! Хочеш побачити?

      – Ой, так, мамусю!

      – Ну й чудово! А ввечері підемо в кіно!

      – Ой, я тебе люблю!

      Реґана притулилася до мами, а Кріс іще палкіше пригорнула її, прошепотівши:

      – Ой, золотце, я так тебе люблю.

      – Якщо хочеш, можеш запросити містера Деннінґза.

      Кріс трохи відхилилася й запитливо глянула на Реґану.

      – Містера Деннінґза?

      – Звісно, мамо. Це нормально.

      – Ой, ні, не зовсім! – засміялася Кріс. – Сонечку, чого б це я мала запрошувати містера Деннінґза?

      – Ну, він же тобі подобається, правда?

      – Ну, так, звісно, подобається, пташко. А тобі хіба ні?

      Дивлячись убік, Реґана нічого не відповіла. Її мати стурбовано на неї глянула.

      – Дитинко, у чому річ? – поцікавилася Кріс.

      – Ти ж хочеш вийти за нього заміж, мамо, так.

      Це було не так запитання, як похмура констатація факту.

      Кріс вибухнула сміхом.

      – Ой, дитинко моя, звісно, що ні! Що ти таке говориш? Містер Деннінґз? Звідки ти це взяла?

      – Але ж ти сказала, що він тобі подобається.

      – Мені подобається піца, але ж я не збираюся з нею одружуватися! Реґано, він мій товариш, просто старий божевільний товариш!

      – Він тобі не подобається так, як татко?

      – Я люблю твого тата, сонечку; я завжди його любитиму. А містер Деннінґз часто сюди приходить, бо він самотній, ось і все; він самотній пришелепуватий товариш.

      – Ну, бо я чула…

      – Що ти чула? Від кого?

      Іскорки сумніву в очах, вагання, а тоді недбале знизування плечима.

      – Не знаю, – зітхнула Реґана. – Я просто подумала.

      – Ну, це дурниці, викинь таке з голови.

      – Гаразд.

      – А