Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

відмахнувся. – Ні, заради Бога, чистий, ти що, забула? За третім разом я завжди п’ю нерозбавлений! – Кріс дивилася, як він бере джин, осушує його до дна, відставляє склянку вбік і, зазираючи в неї з похиленою головою, бурмоче: – Недбала сучка!

      Кріс тривожно глянула на нього. Так, він зараз почне вибухати. Вона змінила тему зі священиків на отриману пропозицію випробувати себе як режисер.

      – О, дуже добре, – прохрипів Деннінґз, і далі дивлячись у склянку. – Браво!

      – Але, чесно кажучи, мені трохи страшно.

      Деннінґз одразу подивився на неї, і вираз його обличчя став лагідний і батьківський.

      – Фігня! – вигукнув він. – Розумієш, дитинко, найскладніше в режисурі вдавати, що це все дуже складно. Коли починав, я не мав зеленого уявлення, але ж тепер бачиш – ось я. Немає тут ніяких чарів, кохана, лише важка клята праця й постійне усвідомлення з першого дня фільмування, що ти тримаєш за хвоста сибірського тигра.

      – Так, Берку, я це знаю, але тепер, коли це все насправді, коли мені запропонували нагоду бути відповідальною за режисуру, я не певна, що можу бути відповідальною навіть за те, щоб перевести через дорогу власну бабусю. Я маю на увазі всі ці технічні речі!

      – Ой, тільки не треба істерики! Залиш ці всі дурниці редакторові, операторові й супервізорові сценарію. Найми професіоналів, і я обіцяю, що тобі й пучкою не доведеться кивнути. Найважливіше, як ти керуватимеш акторами, їхньою грою, а в цьому ти будеш чудова, моя красунечко, ти зможеш їм не тільки сказати, що ти від них хочеш, але й показати це.

      Кріс і далі сумнівалася.

      – Ну, так, але… – мовила вона.

      – Що але?

      – Ну, та технічні речі. Тобто я мушу це зрозуміти.

      – Приміром. Дай приклад твоєму гуру.

      Упродовж майже години Кріс зондувала знаменитого режисера стосовно найменших дрібниць, що могли стати їй на заваді. Про всі тонкощі режисерського ремесла можна було довідатися з численних книжок, але Кріс завжди бракувало терпіння їх читати. Натомість вона «читала» людей. Цікава від природи, вона завжди витискали з них усі соки. А от із книжок не можна було витиснути нічого. Книжки постійно квапилися. Вони стверджували «а отже» і «зрозуміло», коли нічого не було зрозуміло, і їхні просторікування ніколи не можна було заперечити, їх не можна було зупинити й обеззброїти простодушним: «Гей, чекайте-но. Я щось не второпала. Чи можна ще раз пояснити?» Книжки ніколи не можна було приперти до стінки або впіймати на гарячому чи препарувати, докопуючись до суті.

      Книжки були як Карл.

      – Дорогенька, усе, що тобі треба – це знайти геніального монтажера, – реготнув наприкінці Деннінґз. – Тобто монтажера, що знає свою справу.

      Він став милим і бадьорим, тож небезпечна й загрозлива стадія, здається, проминула. Принаймні поки не пролунав голос Карла:

      – Перепрошую. Бажати чогось, мадам?

      Він стояв, очікуючи розпоряджень, у дверях кабінету.

      – О, привіт, Торндайку! – захихотів Деннінґз. – Чи ти Гайнріх? – перепитав він. – Ніяк не можу запам’ятати це ім’я.

      – Я Карл, сер.

      – Так, звичайно.