Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

Лише за це?

      – Той тип божевільний, кохана! Скажений, чорти б його забрали, і небезпечний! Господи, та він наче той старий пес, що завжди мирно дрімає собі під сонечком, а тоді одного дня ні сіло ні впало стрибає на тебе й кусає за ногу!

      – Ну і, звісно, те, що він тебе нокаутував, не має нічого спільного з твоїми словами перед усією знімальною групою, що його акторська гра – це «маразм на рівні пиздуватого борця сумо»?

      – Кохана, як це грубо, – святенницьки дорікнув їй Деннінґз, приймаючи від неї склянку з джином і тоніком. – Люба моя, це мені можна казати такі слова, як «пиздуватий», але ж не улюблениці цілої Америки. А тепер скажи мені, як твої справи, моя танцюриста й співуча суперзірочко?

      Кріс відповіла похмурим поглядом, знизала плечима, а тоді сперлася складеними на грудях руками на стійку бару.

      – Ну ж бо, дитинко, скажи, чому ти сумна?

      – Сама не знаю.

      – Скажи дядечкові.

      – Чорт, я також, мабуть, щось вип’ю. – Кріс раптово випросталася й потяглася по пляшку горілки й склянку.

      – О, так, чудово! Прекрасна думка! Ну, а тепер кажи, золотце, у чому річ? Що сталося?

      – Ти колись думаєш про помирання? – запитала Кріс.

      Деннінґз насупив брови.

      – Про помирання?

      – Так, помирання. Так по-справжньому, серйозно думаєш колись про це, Берку? Що це означає? Що означає насправді?

      Вона налила в склянку горілки.

      Дещо роздратовано Деннінґз прохрипів:

      – Ні, кохана, не думаю! Я про це не думаю, я це роблю. Але якого біса взагалі зачіпати цю тему?!

      Кріс знизала плечима й кинула в склянку кубик льоду.

      – Не знаю. Я думала про це вранці. Ну, не те щоб думала; мені це ніби наснилося, коли я прокидалася, і мені аж мороз поза шкурою пройшов, Берку, мене всю пронизало; що це означає. Тобто кінець, Берку, справжній паскудний кінець, немовби я ніколи навіть не чула про смерть! – Вона відвернулася й похитала головою. – О Боже, як це мене налякало! Мені здалося, ніби я падаю з цієї довбаної планети зі швидкістю сто п’ятдесят мільйонів миль за годину. – Кріс піднесла склянку до губ. – Вип’ю, мабуть, не розбавляючи, – пробурмотіла вона, а тоді зробила ковток.

      – Ой, це все дурниці, – хмикнув Деннінґз. – Смерть – це розрада.

      Кріс поставила склянку.

      – Не для мене.

      – Слухай, ти живеш у тому, що залишаєш після себе – своїх творах, своїх дітях.

      – Ой, яка фігня! Діти – це не я!

      – Так, дякувати небесам. Однієї такої цілком досить.

      Кріс нахилилася вперед, тримаючи в руці склянку, а її гарненьке личко викривилося стурбованою гримасою.

      – Але ж подумай про це, Берку! Не існувати більше! Не існувати ніколи, ніколи, ніко…

      – Ой, та припини вже! Перестань рюмси розводити й подумай ліпше про те, як виставити напоказ свої розкішні змащені кремом довгі ніжки на факультетському чаюванні наступного тижня! Можливо, ті священики зможуть тебе розрадити!

      Деннінґз із грюкотом поставив на стійку бару склянку.

      – Ще налий!

      – Чуєш, я навіть не знала, що