Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

надію, що почнеться злива.

      За якусь хвилину була вже вдома. Пішла до ванної, тоді зазирнула в кухню.

      – Ну як там, Кріс?

      За столом сиділа гарненька білявка років двадцяти з чимось. Шерон Спенсер з Орегону. Останні три роки вона була репетиторкою Реґани й секретаркою Кріс.

      – Та все як завжди. – Кріс підійшла до столу й взялася переглядати пошту. – Є щось цікаве?

      – Хочеш наступного тижня піти на вечерю в Білий дім?

      – Ой, навіть не знаю. А що там робити?

      – Об’їстися солодощами, щоб аж знудило.

      – А де Реґ?

      – У дитячій кімнаті.

      – Що робить?

      – Ліпить. Здається, пташку. Для тебе.

      – Саме те, що мені потрібно, – пробурмотіла Кріс. Вона підійшла до плити й налила собі в чашку гарячої кави. – Щодо тої вечері – це був жарт?

      – Ні, звісно, – відповіла Шерон. – Це в четвер.

      – Багато запрошених?

      – Ні, здається, п’ятеро чи шестеро.

      – Овва!

      Це її приємно втішило, хоч і не здивувало. Усі до неї тягнулися: таксисти, поети, професори, королі. І що їх так приваблювало в ній? Життєрадісність?

      Кріс сіла до столу.

      – Як іде навчання?

      Шерон, спохмурнівши, запалила сигарету.

      – Знову труднощі з математикою.

      – Он як? Дивно.

      – Сама знаю, це ж її улюблений предмет.

      – Так, але ота «нова математика»… Боже, я б не змогла навіть наміняти дрібняків на автобус, якби…

      – Привіт, ма!

      Реґана підстрибцем убігла у двері й простягла до матері худенькі рученята. Руді кіски. Ніжне, ясне личко, укрите ластовинням.

      – Привіт, жабко! – Аж сяючи, Кріс схопила дівчинку в обійми, стиснула й палко поцілувала в рожеву щічку, не в змозі стримати бурхливий потік своєї любові. – Цьом-цьом-цьом! – Нові й нові цілунки. Тоді відхилила Реґану від себе й почала нетерпляче розглядати її личко. – То що ти сьогодні робила? Щось цікаве?

      – А, різні речі.

      – Ну, а що саме? Щось добре? Га?

      – Ой, дай згадаю. – Притиснувши коліна до материних, дівчинка легенько похитувалася назад і вперед. – Ну, по-перше, я вчилася.

      – Угу.

      – І малювала.

      – А що малювала?

      – Ну, квіти, ти ж знаєш. Стокротки? Тільки рожеві. А потім… ага! Коника! – Вона раптом розхвилювалася, очі її розширилися. – У того чоловіка, знаєш, там унизу, на річці, був коник. Ми собі йшли, чуєш, мамо, а тут з’явився цей коник, такий гарненький! Ой, мамо, ти б його побачила! І той чоловік дозволив мені на нього сісти! Справді! Ну, десь на хвилиночку!

      Кріс, розвеселившись, непомітно підморгнула до Шерон.

      – Той самий? – запитала вона, вигнувши брову. Переїхавши до Вашинґтона на період фільмування, білява секретарка, що практично вже стала членом родини, жила разом із ними в будинку, займаючи вільну спальню нагорі. Аж поки не зустріла «вершника» із сусідньої стайні, після чого Кріс вирішила, що їй потрібне окреме житло, і переселила Шерон