Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

з кріпацької родини. Пішов у москалі замість жонатого старшого брата, заради його двох малих діток, своїх небожів. І Шевченко був познайомився з ним на вечірці з офіцерами, куди за красивий баритон часто запрошували Івана. Там Буркова запримітив Кампіоні й вибрав собі в денщики, яких міняв щороку, доводячи їх до могили. І за кілька місяців голос у хлопця змарнів, рожеві щоки вистигли, і сам Іван зігнувся, як похилений бурею кленок.

      Ледве гамуючи біль від ударів під час падіння, Шевченко відчув приреченість в інтонації Буркова. Колись рожевощоке обличчя тепер нагадувало пухир із синців з двома каламутними щілинками замість очей, втупленими в Кампіоні, що в центрі плацу мокрий і осатанілий задирав вище голови ногу. Його чобіт був настільки вим’ятий, що скидався на пуант танцівника, на кінці якого балансувала склянка, наповнена по вінця чи то оковитою, чи звичайною водою. По всьому плацу валялися оприски скла, а під поручником черствий ґрунт блищав калюжкою. Кілька вцілілих склянок і цебро стояли рядочком неподалік.

      – …Двадцать один, двадцать два, двадцать три… двадцать пять… двадцать шесть… – проказував Бурков, ледве ворушачи язиком…

      – Да… и… Двадцать четыре… – промовив з напруженням Кампіоні, бо тримав витягнуту з гранчаком ногу. – …Двадцать четыре! – не здержався і заволав поручник.

      Нога смикнулася, і склянка розбилась об накатаний майдан.

      – Ты сучёнок! Я из-за тебя и до минуты так не дотяну! – Кампіоні неквапно опустив ногу й пішов до Буркова, на ходу розтираючи стегно рукою. Не дійшовши до денщика, поручник спинився, різко присів раз-другий, а тоді зненацька підплигнув угору, мов пружина, кинувся до Буркова й зацідив йому носаком чобота в обличчя. Денщик упав горілиць. Із носа заюшила кров.

      – Вот тебе! – промовив лиховісно Кампіоні, нахиляючись над жертвою. – Забыл ведь, сучёнок, «двадцать четыре». А как без энтого числа я спор на минуту выиграю, а? Морда твоя квашенная!

      Шевченко від цих слів зітхнув і заходився поволі підводитися. Кампіоні повернув до нього мертвотне обличчя. І як побачив, що то Шевченко, ще більш пополотнів і розтягнувся в божевільній посмішці:

      – А тут кому ещё делать нечего?!

      Навіженство поручника лякало. Шевченко зібрався на силі й виструнчився, як міг.

      – Здравия желаю! Ваше высо-обродие! Рядовой Тарас Шевченко! Третья рота! – пролунали слова голосом, не схожим на Шевченків. Але це був він, тільки інший, так наче той інший грав роль рядового засланця.

      – Пиит, значит?! – возрадувався поручник, шарпнувся до Тараса, розмахнувся тренованою ногою, однак в останню мить затримав чобіт біля щоки.

      Шевченко навіть повіки не прикрив.

      – Чё не дёрнулся, рифмач?!

      Від Кампіоні відгонило ацетоном і забивало памороки. А на Кампіоні вже скалилася інша, мало кому відома личина Шевченка. Цю маску хитрого простака він позичив собі з водевіля «Шельменко-денщик». І за нею ховав свій розум. Поручник інтуїтивно вчував, що справжній Тарас таки глузує з нього.