Оголошено вбивство. Аґата Крісті

у голові, з таким бажанням бути корисною – і тут така проблема. Люба й метушлива стара ідіотка – а проте зуміла зберегти в собі відчуття вартісного й невартісного, доброго і злого.

      – Думаю, ти маєш слушність, Доро, – сказала міс Блеклок. – Це лихий жарт.

      – Мені він дуже й дуже не до вподоби, – сказала Дора Баннер із несподіваною твердістю в голосі. – Він лякає мене. – І несподівано додала: – І він лякає тебе, Летиціє.

      – Дурниці, – бадьорим голосом заперечила міс Блеклок.

      – Він небезпечний. Я переконана в цьому. Він наче одна з тих бомб, що їх надсилають людям поштою в запакованих бандеролях.

      – Люба моя, ідеться лише про якогось бовдура, що хоче показати себе великим жартівником.

      – Але в цьому нема нічого кумедного.

      А й справді, у цьому не було нічого кумедного… Думки міс Блеклок відбивалися в неї на обличчі, і Дора переможно вигукнула:

      – Ось бачиш! Ти теж так думаєш!

      – Але ж, Доро, люба…

      Вона не докінчила фразу. Двері рвучко відчинилися, і до кімнати забігла схвильована молода жінка, чиї добре розвинені груди збуджено здіймалися й опускалися під обтислою кофтиною джерсі. На ній була широка спідниця з тугим поясом, а чорні коси з масним відтінком були укладені вінцем навколо голови. Чорні очі метали іскри.

      – Мені могти говорити до вас чи ні? – запитала вона, перевівши дух.

      Міс Блеклок зітхнула.

      – Авжеж, Міці, у чому річ?

      Іноді їй здавалося, що ліпше б вона сама робила всю домашню роботу й готувала на кухні, аніж терпіти постійні нервові зриви жінки-біженки, яку вона найняла.

      – Я сказати вам відразу – адже так у вас заведено чи ні? Я вас попереджати, що йти від вас – і негайно!

      – З якої причини? Хтось тебе образив?

      – Так, я ображений! – вигукнула Міці з драматичним трагізмом у голосі. – Я не хочу бути мертвий. Навіть тут, у Європі, я змушений утікати. Моя родина всі мертвий – усі вони вбитий – мій мати, мій малий брат, мій любий малий небога – усі вони вбитий. Але я втікати – я ховатися. Я втікати до Англії. Я працювати. Я робити те, чого ніколи не робила б на моя батьківщина. Я…

      – Знаю, – сердито відказала міс Блеклок. Вона вже багато разів чула цей приспів, що був постійно на устах Міці. – Але чому ти хочеш піти від мене тепер?

      – Бо вони знову прийти і вбити мене.

      – Хто?

      – Мій вороги. Нацисти. А може, тепер це більшовики. Вони знайти, що я тут. Вони хотіти вбити мене. Я прочитати про це в газеті.

      – Ти маєш на увазі нашу «Газету»?

      – Ось тут про це написано, ось тут. – Міці показала «Газету», яку досі тримала за спиною. – Ось бачите, тут написано «вбивство». У «Літл-Педоксі». Це ж тут, хіба ні? Сьогодні ввечері, о пів на сьому. Ой! Я не хотіти, щоб мене вбивати, ні, я не хотіти.

      – Але чому ти думаєш, що оголошення стосується тебе? Ми переконані, що це жарт.

      – Жарт? Убивати людина – не жарт.

      – Ні, звичайно, ні. Але ж, моя люба дитино, якби хтось хотів тебе вбити,