Оголошено вбивство. Аґата Крісті

міс Блеклок готуються скоїти вбивство.

      – Убивство? – запитав її чоловік із легким подивом у голосі. – Коли?

      – Здається, сьогодні надвечір… Атож, о пів на сьому. О, як тобі не пощастило, любий, адже на той час тобі треба готуватися до конфірмації. А ти ж так любиш убивства!

      – Я не зовсім розумію, про що ти говориш, Пампушко.

      Місіс Гармон, яку звали Діаною, але за пухке тіло та кругле личко ще змалечку прозвали Пампушкою, подала йому через стіл «Газету».

      – Ось читай. Це там, де друкують оголошення про продаж старих фортепіано та штучних щелеп.

      – Яке чудернацьке оголошення!

      – А й справді чудернацьке, – радісно погодилася Пампушка. – Хто б міг подумати, що міс Блеклок захоплюється вбивствами та іншими такими іграми? Думаю, молоді Сімонси підкинули їй цю думку – хоча Джулія Сімонс не полюбляє вбивств, такі розваги здаються їй надто грубими. А проте дуже шкода, любий, що ти не можеш там бути. Хай там як, а я піду й про все тобі розповім, хоч і не маю особливого бажання туди йти, бо мені не до вподоби ігри, що відбуваються в темряві. Вони мене лякають, і я щиро сподіваюся, що вбиватимуть не мене. Бо якщо хтось несподівано покладе руку мені на плече й прошепоче: «Ти мертва», моє серце так стрепенеться, що я можу померти й насправді. Ти думаєш, таке може статися?

      – Ні, Пампушко. Я думаю, ти помреш старою, старою бабусею – разом зі мною.

      – І ми помремо в один день і нас поховають в одній могилі. Це було б чудово.

      На думку про таку радісну перспективу Пампушка розквітла усмішкою, від вуха до вуха.

      – Та ти просто-таки променишся від щастя, Пампушко, – сказав її чоловік, усміхаючись.

      – А хто не почував би себе щасливим на моєму місці? – запитала Пампушка голосом, у якому проступали нотки певної збентеженості. – Адже я маю тебе, і Сьюзен, і Едварда, й усі ви любите мене, і вам байдуже, що я така дурненька… І сонце сяє так яскраво! І так приємно жити в такому великому й такому затишному домі!

      Превелебний Джуліан Гармон окинув поглядом простору й порожню їдальню і кивнув головою з виразом сумніву на обличчі.

      – Деяким людям не вельми припало б до смаку жити в такому великому й недоладному домі, де гуляють протяги.

      – А я люблю просторі кімнати. Усі приємні пахощі знадвору проникають сюди й залишаються тут. І можна почувати себе вільно, залишати речі, де завгодно, все одно безлад не буде помітний.

      – Тут немає ані сучасного кухонного обладнання, ані центрального опалення. За таких умов тобі доводиться працювати дуже багато, Пампушко.

      – І зовсім ні, Джуліане. Я підхоплююся з ліжка о пів на сьому, розпалюю вогонь під казаном, метнуся туди, метнуся сюди, і до восьмої години вже все зроблено. І в домі в мене порядок – хіба ні? Підлогу до дзеркального блиску натерто воском, у всіх вазах осіннє листя. Прибирати у великому будинку навіть легше, ніж у малому. Ти маєш змогу крутитися набагато швидше, витираючи підлогу та речі, бо твій зад не натикається на меблі, як то буває в малих кімнатах. І мені дуже подобається спати у великій холодній кімнаті – так приємно згорнутися