Оголошено вбивство. Аґата Крісті

ані вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найпопулярнішим героєм у літературі детективного жанру після Шерлока Холмса. Цей роман був опублікований у видавництві «Бодлі-Гед» у 1920 році.

      Після цього Аґата Крісті щороку видавала по книжці, а в 1926 році написала свій шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книжка, опублікована видавництвом «Колінз», що започаткувала плідну й ефективну співпрацю автора з видавництвом, яка тривала 50 років і спричинилася до створення 70 книжок. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Аґати Крісті, яка була інсценована – під назвою «Алібі» – й успішно поставлена на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей» – найславетніша п’єса письменниці – була вперше поставлена в 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого часу в історії театральних вистав.

      У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Вона померла в 1976 р., а кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки році, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Поки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’єс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, побудував свій роман.

      Присвячується Ральфові та Ен Ньюмен, у чиєму домі я вперше з приємністю прочитала «Прекрасну смерть»

      Розділ перший

      Оголошено вбивство

      І

      Щоранку від о пів на восьму до пів на дев’яту, крім неділь, Джонні Бат об’їздив на велосипеді село Чипінґ-Клеґорн, голосно насвистуючи крізь зуби, зупинявся біля кожного будинку чи котеджу й засовував до поштової скриньки ті вранішні газети, які господар передплатив у містера Тотмена, власника газетного кіоску на Гай-стріт. Так, полковникові та місіс Істербрук він привозив «Таймс» і «Дейлі Ґрефік», місіс Светенгем – «Таймс» та «Дейлі Воркер», міс Гінчкліф та міс Мерґатройд – «Дейлі Телеґраф» і «Нью-Кронікл», міс Блеклок – «Телеґраф», «Таймс» і «Дейлі Мейл».

      У всі ці будинки й практично в кожен дім у Чипінґ-Клеґорні він щоп’ятниці доставляв також по примірнику місцевої газети «Норт-Бенгем Ньюс енд Чипінґ-Клеґорн Ґазет», яку в селі називали просто «Газетою».

      Отже, щоранку в п’ятницю, скинувши побіжним поглядом на заголовки в одній із центральних газет

      (Міжнародна напруженість зростає! Сьогодні відбудеться Асамблея ООН! Поліція шукає вбивцю білявої машиністки! Три шахти простоюють. Двадцять троє людей померли від харчового отруєння в готелі «Сісайд» і таке інше.),

      більшість жителів Чипінґ-Клеґорна нетерпляче розгортали «Газету» й поринали в місцеві новини. Після побіжного погляду на розділ листів (де знаходили свій повний вираз люта ненависть і ворожнеча) дев’ятеро з десятьох передплатників починали уважно читати приватні оголошення. Тут упереміш друкувалися повідомлення про продаж нерухомої власності та про розшук осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, про винайм домашніх робітниць, про собак, про свійських тварин і птицю – одне слово, усе те, що могло зацікавити жителів невеличкого села Чипінґ-Клеґорн.

      П’ятниця 29 жовтня не була винятком.

      ІІ

      Місіс Светенгем відкинула з чола свої гарненькі сиві кучері, розгорнула «Таймс», ковзнула тьмяним поглядом по сторінці ліворуч, дійшла висновку, що «Таймс», за своїм звичаєм, приховує цікаві новини в такий спосіб, що шукати їх марно, скинула оком на інформацію про народження, одруження та смерті, приділивши найбільшу увагу повідомленням про смерть; потім, виконавши в такий спосіб свій обов’язок, відклала «Таймс» і нетерпляче схопила «Чипінґ-Клеґорн Ґазет».

      Коли через хвилину до кімнати увійшов її син Едмунд, вона вже цілком заглибилася в читання приватних оголошень.

      – Доброго ранку, любий, – сказала місіс Светенгем. – Смідлі продають свій «даймлер». Вони купили його ще в тридцять п’ятому – давненько вже, хіба ні?

      Син щось буркнув під ніс, узяв дві вуджені рибини, налив собі філіжанку кави, сів за стіл і розгорнув «Дейлі Воркер», яку прихилив до тостера.

      – «Продаються цуценята бул-мастифа», – прочитала вголос місіс Светенгем. – Бігме, не розумію, як люди примудряються сьогодні годувати великих собак, – я справді не розумію… Ти диви, Селіна Лоренс знову шукає собі кухарку. Якби вона звернулася до мене, я сказала б їй, що давати такі оголошення в газетах – тільки час марнувати. Вона не повідомляє своєї адреси, а дає тільки номер поштової скриньки – якби вона порадилася зі мною, я сказала б їй, що це фатальна помилка, слуги нині зголошуються лише на ті повідомлення, де названо адресу працедавця. І вимагають, щоб її було названо зрозуміло й чітко… «Штучні зуби» – диво та й годі, чому сьогодні такий попит на штучні зуби? «Надзвичайно низькі ціни… Чудові цибулини. Наш найкращий сорт». Якщо вони справді найкращі, то чому ціни на них низькі?… А ось де: «Дівчина шукає цікаву посаду. Хоче подорожувати». Диви-но, яка розумна! А хто не хоче подорожувати?… «Такси…»