Страта. Марина и Сергей Дяченко

щось крізь зуби – із класичного репертуару…

      Вона озирнулася.

      Просторий будинок. Міцні віконниці. Уже потрібен теплий одяг і надійне взуття – гори, листопад…

      У неї є певний досвід. Нехай давній, ще туристський – але з сірниками і мінімальним спорядженням вона протримається в горах, напевно, з тиждень… Навіть у листопаді.

      Вона ледь помітно всміхнулася.

      Двері, очевидно, замикаються на всілякі замки – але ж це не в’язниця! Якщо у неї буде час – хоч кілька днів… Кухня, комірчина, веранда…

      Вона всміхнулася певніше.

      «Живіть сьогоднішнім днем».

      Майже свобода… Принаймні ілюзія свободи. Махровий халат замість роби смертника – і ось уже людина майже щаслива…

      Ноги гули від задоволення, потопаючи в хутряних просторих капцях. Вона гадала, що ступає беззвучно, – але Семироль обернувся – лиш тільки вона з’явилася в дверях.

      – Ага… Ну от, зовсім інша річ. Зараз будемо вечеряти… а склянка червоного вина не завадить – для здоров’я.

* * *

      Вона накинулась на їжу і якось непомітно спустошила все і… пляшку вина.

      Думкам одразу стало вільніше, а тілу комфортно і навіть весело.

      – Я прошу вибачення за недоречну цікавість… Але коли ви збираєтеся мене… спожити?

      – Я ж не людожер, – докірливо відгукнувся Семироль. – Ніхто не збирається вас жерти – це негуманно й неестетично…

      – Божевільня… – із почуттям сказала вона, відкидаючись на спинку. – Анджей схибнутий.

      Семироль глянув на неї – пильно, без посмішки.

      – Можу я зрештою дізнатися, хто такий цей Анджей, якого ви весь час згадуєте?

      – А-а, це мій колишній чоловік… Рідкісний мерзотник. Моделятор цього вашого клятого світу…

      Семироль чекав продовження, але Ірена мовчала, блаженно мружачись на вогонь каміна. Він обережно заохотив її на відвертість:

      – То невже й справді така скотина? Схоже, всі колишні дружини так кажуть…

      – Не всі, – Ірена образилася. – Ви самі можете судити… Це ж ким треба бути, щоб змоделювати всю цю вашу… увесь цей маразм?!

      Семироль обережно сьорбнув зі свого келиха:

      – Який саме з маразмів?

      Ірена окреслила рукою навколо себе – камін, Семироля, екзотичні картини на стіні та невидимі гори за вікном:

      – Та все це… Весь цей так званий світ. Буцімто реальність… Якої немає і не було! Яку змоделював Анджей… відштовхуючись від нашого нормального світу, але як же далеко він, ідіот, відштовхнувся!..

      Вона з відразою подивилася на вміст власної тарілки. Там лежав шмат грінки під часниковим соусом; пан Семироль, ніби на щось натякаючи, весь вечір підсовував їй часник і навіть з’їв сам кілька зубочків. А Ірену вже нудило від часникового запаху – мабуть, вона зненавидить його до скону…

      (До речі, невідомо, коли це настане. Може, завтра…)

      – Ну подумайте, Яне, – пробурмотіла вона, втомлено заплющуючи очі. – Хіба може вважатися нормальним світ… ну гаразд, МОДЕЛЬ… Де безневинну людину засуджують