Страта. Марина и Сергей Дяченко

стражденним обличчям. У темному квадраті вікна за її спиною висів жовтий бляклий місяць.

      Цікаво, які емоції має викликати ЦЕ? Особливо у вампіра?…

      – У мене до вас іще одне важливе питання, Ірено… – Семироль зітхнув. Зараз він здавався не таким уже пещеним: навколо очей залягли помітні темні тіні. – Коли я читав у матеріалах вашої справи про спробу симуляції психічного розладу… це не дуже мене злякало. Зрештою, у вашому становищі не симулює тільки ледачий… або людина без фантазії…

      Він вичікувально замовк. Ірена мовчала теж – удруге за ці кілька хвилин пан Семироль торкнувся болісного для неї: викликало істерику часто чуте там, у тюрмі, слово «симуляція».

      – Ірено, скажіть мені ще раз. Хто такий Анджей?

      – Мій колишній чоловік, – промовила вона з огидою.

      – Де він зараз?

      – Мені сказали, що він загинув, але я не вірю.

      – У вас є підстави не вірити?

      Ірена дивилася в його насторожені очі. Незворушний пан адвокат чомусь непокоївся; Ірена інтуїтивно відчула, що може це занепокоєння посилити.

      – Є, – промовила вона, не уникаючи його погляду. – У мене є підстави. Бо якби Анджей помер – увесь ваш світ одразу ж накрився б мідним тазом.

      Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили різкі складки:

      – Виходить, ваш колишній чоловік – Творець? Ні багато ні мало?

      Вона помовчала. Її халат раптом став обтяжувати її – чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному вигляді…

      – Я не думала про це, – зізналася вона нарешті. – Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Він створив не світ, а всього лише… МОДЕЛЬ. Саме оцю.

      Зависла тиша. Семироль пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, побарабанив пальцями по підвіконню:

      – Але ж експертиза визнала вас повністю осудною, Ірено. Й у неї були на це свої підстави…

      – Як довго ви збираєтеся мене тут тримати? – запитала вона втомлено.

      Семироль підійшов. Зупинився навпроти, так близько, що міг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.

      – Відверто? Залежить од багатьох чинників. В основному, од вас, не від мене…

      У двері вітальні постукали. Цей звук був настільки недоречним і несподіваним, що Ірена аж здригнулася.

      – Заходь, – не підвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: – Знайомтесь. Це мій управитель, Сіт.

* * *

      Ірені не сподобалася присутність управителя.

      Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зі звичками професійного охоронця. Власне, чогось подібного слід було очікувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль відбирає собі клієнтів, вивчає матеріали кримінальних справ, виступає в суді… нагулює, коротше, потребу в теплій крівці…

      Ірену пересмикнуло.

      – Ви можете поки що книжки почитати, – байдуже-звично порекомендував управитель. Він сидів, розвалившись у кріслі, простягнувши