Страта. Марина и Сергей Дяченко

обвинувачення?

      Він не те щоб не вірив їй. Гірше – йому було абсолютно начхати. Справедливо її засудили чи ні – кінець один. Мабуть, управитель-охоронець без ліку перебачив таких ось без п’яти хвилин небіжчиків, чий термін життя визначається фізіологічними потребами пана Семироля…

      – Саме помилково, – сказала вона відвертаючись. Управитель поплямкав губами – іронічно чи співчутливо, Ірена так і не зрозуміла.

      Мовчання тривало вже десь півгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нікчемні книжечки, не помічаючи, що по кілька разів бере в руки одну і ту саму.

      – А ви… давно тут служите?

      Управитель звів брови:

      – Служу?

      – Ну, працюєте… у… тут?

      – Сьомий рік, – відгукнувся крем’язень по деякій паузі. І додав із несподіваною задумою: – Ну так, сьомий рік уже… Ну й час… шпарить.

      Ірена помовчала.

      Управителю можна було дати на вигляд не більше тридцяти. Цікаво, що змусило молодика свого часу вибрати таку… незвичну роботу? Мабуть, гроші. Семироль навряд чи скупиться…

      – Господарство величеньке… Ви ж тут не самі? Хтось іще тут працює?

      Управитель зітхнув і поглянув на Ірену так, ніби питання було йому нестерпно нудне.

      – Кажуть, звідси не можна втекти? – недбало запитала Ірена, коли відповіді на попереднє запитання не почула.

      Управитель нарешті розчепив руки. Обережно погладив масивне коліно:

      – Ні-і. Ніяк не можна. Вірно кажуть.

* * *

      Товариство здорованя вже втомило Ірену, однак поява Семироля тим більше не принесла радості.

      Пан адвокат повернувся не сам. Разом із ним з’явився маленький щуплавий чоловічок, який, судячи з напруженого верткого погляду, почувався не в своїй тарілці. Перед появою обох вона почула звук машини, що під’їхала (отже, щуплий гість прибув із великого світу. Із-за перевалу).

      – Ірено, познайомтеся… Це пан Столь… Його ім’я вам нічого не говорить, але він – експерт регіональної гуманітарної комісії. Ви хотіли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас є така можливість… Ходімо, Сіте.

      Управитель-охоронець нарешті вибрався зі свого крісла. Несхвально зиркнув на розсипані книжечки. Запобігливо пропустив поперед себе Семироля.

      Двері зачинилися.

      Пан Столь потер долоні і відразу нагадав цим пана Петера. Тільки якщо Петер був опасистий і тлустий, то Столь здавався таким собі опудалом, яке полишило рідне місто у пошуках пригод.

      – Радий вітати вас, пані Ірено…

      Вона проковтнула слину.

      Про «регіональну гуманітарну комісію» вона чула вперше. У зичливість Семироля вірити не випадало. Але ж ось він стоїть – конкретний чоловік, що заради неї прибув із-за перевалу, і якщо притиснутись обличчям до вікна, можна розгледіти його машину біля воріт…

      Вона помовчала. Приїжджий м’явся, збираючись із думками.

      – Так уже раді? – мовила вона іронічно.

      Той короткозоро закліпав почервонілими від вітру очима.