Страта. Марина и Сергей Дяченко

чи існує межа, територіальна межа МОДЕЛІ?

      Вона жваво уявила собі, як машина перетинає невидиму межу і вихоплюється з вигаданого Анджеєм світу – просто в натовп зневірених, схудлих в очікуванні експертів, ув обійми цієї безвідповідальної сволоти – пана Петера…

      Чи припускав пан Петер, що події можуть повернутися ТАК? Не припускав – значить, некомпетентний. Припускав, але вирішив ризикнути? Тоді мерзотник. Гад…

      Машина сповільнила хід. Зупинилася.

      Ірена відчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мішки.

      Уже?!

      Голоси ззовні. Людська тінь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вікна, стискаючи в спітнілому кулаку свою останню надію – часникові зубці…

      Хтось, здається, водій, смішно дріботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбіччі. Став у відповідній позі, завмер, ніби тушканчик…

      Ірена, подумки сплюнувши, відірвалася від вікна. «Технічна зупинка».

      А може?…

      І вона забарабанила в стінку кабіни:

      – Гей! Чуєте?! Випустіть мене ненадовго! Мені треба…

      Похмурі обличчя. Бурчання. Їм теж не по собі – неприємно, бачте, везти куди слід смертника, особливо якщо смертник – жінка…

      Так. Імовірно, моделюючи ці гори, Анджей звірявся з кращими видовищними альбомами… Утім, що вона знає про процес моделювання? Будиночки, складені із сірникових коробок, давно вже залишилися в минулому…

      Примружившись, вона роззирнулася.

      Так. Втрачати їй нічого. Праворуч стіна, ліворуч провалля. Круте, але не стрімке. Можна зламати шию… а можна і не зламати.

      Охоронців двоє. Водій – третій. У кожного при боці – важка кобура.

      Але чи не краще куля, ніж чиїсь заслинені ікла?!

      – Швидко, – сплюнув крізь зуби один із охоронців.

      Вона зробила здивовані очі:

      – Отут? Дайте хоч за кущик відійти…

      – Я тобі відійду… – сказав інший, похмурий і червонопикий. – Тут, на дорозі…

      Вона ображено звела брови і зробила крок у напрямку до провалля.

      – Стояти!!

      Вона зупинилася.

      У принципі, слід заголитись і присісти, сподіваючись, що охоронці відвернуться хоча б рефлекторно.

      Ірена уявила собі, як кидається у провалля, підхоплюючи на ходу арештантські штани, що спадають…

      Скривилася, як від кислого. З огидою озирнулася на охоронців:

      – Хай вам біс… Їдьмо! Я передумала.

* * *

      Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне заціпеніння – дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, і доводилося боротись із підступною нудотою.

      Ще одна «технічна зупинка»?…

      Голоси ззовні.

      Вона насилу підвелася з лави. Потягнулася було до вікна – але тут двері відчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмінь вистояного гірського повітря.

      Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо і світило з іншого боку.

      – Виходьте…

      Охоронець