Страта. Марина и Сергей Дяченко

нам треба забрати… – сказав водій, дивлячись у сніг.

      Ірена ворухнула плечима. Ватяна зношена куфайка зсунулась на дорогу. Майже впала – та хтось із охоронців спритно її підхопив.

      – Боязкі відморозки, – сказала Ірена, ні до кого конкретно не звертаючись. – Баби…

      – Їдьмо, – нервово сказав водій.

      Усі троє, як по команді, шаснули в кабіну. Наче їх підганяли канчуком.

      Тюремний фургон смикнувся – занадто різко, ледь не потрапивши колісьми у провалля. Розвернувся, викидаючи з-під коліс брудний сніг і рінь; задимів вихлопами, кілька разів підстрибнув на вибоїнах і зник за поворотом…

      – У мене в машині обігрівач, – сказав Семироль.

      Ірена не повернула голови.

      Гори аж надто гарні. Доречний антураж до фільму жахів.

      – Ви чуєте? Холодно. Сідайте в машину.

      «А чи не кинутися з обриву?» – мляво подумала Ірена.

      – Сідайте ж бо.

      Вона нарешті підійшла до відчинених навстіж дверцят. Не відчуваючи ніг. Вибралася на сидіння, підтягла коліна до підборіддя.

      Семироль сів за кермо. Увімкнув приймач; із далекої далини тоненьким голоском запищала знайома співачка.

      Бляха-муха… Ірена навіть не забула її ім’я. Ім’я ЗВІДТИ – зі справжнього, незмодельованого світу…

      Семироль розвертав машину.

      От би було круто, якби всюдихід не втримався на вузькій дорозі, загуркотів по камінню вниз і розсипався на мальовничому засніженому схилі…

      Вона згадала про часник.

      Від ретельно збережених зубочків залишився тільки неприємний присмак у роті. Коли ж бо, з якого переляку вона проковтнула свою останню надію?!

      – Пристебніть ремінь…

      – Що?…

      – Пристебніть ремінь, це ж гори…

      Її руки діяли окремо від голови. Клац…

      Тепер широка стрічка ременя прив’язувала її до крісла.

      – Вам усе ще холодно?

      Вона зрозуміла, що тремтить. Цокоче зубами із загрозою прикусити язик.

      – Обігрівач гріє добряче, – Семироль посміхнувся. – Мені вже жарко…

      На лобі у нього справді виступив піт. Жорстке волосся, звільнене з-під лижної шапочки, стояло сторчма.

      – Нам їхати десь із півгодини… Розслабтеся. Подивіться, які гарні гори…

      – Несправжні, – сказала Ірена байдуже. – Модель.

      – Але ж гарна модель, правда?

      Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах… Руки, що легко лежать на кермі…

      – Анджей? – запитала вона пошепки, сама собі не вірячи. – Анджей?!

      Як усе до дідька на нього схоже… Довести її до божевілля – а потім з’явитися нізвідки, раптово – неймовірно!.. Позирнути з чужої личини…

      – Анджею, я чекала чогось схожого… Але НАВІЩО?!

      По щоках у неї вже кілька хвилин безупинно котилися сльози.

      Семироль пригальмував. Машина сіпнулась і стала; Ірена переривчасто зітхнула під поглядом карих очей, які викликали заціпеніння.

      – Анджею… Ти з глузду з’їхав?! Тюрма… Ти знаєш?! Як це… експертиза… що вони зі мною…