Страта. Марина и Сергей Дяченко

прикидаєшся, Анджею, – пошепки сказала Ірена, відчайно усвідомлюючи свою помилку, але все ще не бажаючи розлучатися з щойно примарною надією.

      – Ні… Я не прикидаюся. Не знаю, що вам привиділось, – але я всього лише Ян Семироль…

      Якийсь час вона розглядала його пещене чуже обличчя. Потім з відчайною силою вломилася в дверцята; дорога їй була одна – в прірву, й Ірена рвалася, прагнучи опинитися на дні кам’яного урвища.

      Дверцята не піддались. Ірена даремно торсала хромовану ручку.

      – Але ж, пані Хміль!.. ви так добре трималися… Потерпіть іще трохи – зараз приїдемо…

      Машина рушила.

      Вона обм’якла, дозволяючи ременю безпеки повернути себе у крісло.

      – Зараз приїдемо, заспокойтеся, поговоримо… Ви любите часник? У мене в холодильнику на цей випадок є часниковий соус…

      Він замовк, не відриваючи очей від дороги. Дорога була ще та: для гонок на виживання, для випробування на міцність нервів…

      – Я їх не вбивала… – сказала Ірена хрипко. – Але ж я їх не вбивала! Я нікого в житті не вбивала… Я б своїми руками… цю вбивцю… задушила…

      – Я не можу говорити, бо за кермом…

      – Ви теж ВІРИТЕ, що я вбивця?!

      – Я за кермом…

      – Ви ж юрист! Ви адвокат, ви мусите…

      Машина покотилася вниз – схил ставав усе крутішим.

      За поворотом відкрився ліс. Дерева заполонили невелике узлісся – закритий з усіх боків притулок.

      Гніздо.

      Дорога стала рівніша і ширша. Показалася вирубка.

      – У мене тут маленька ферма, – пояснив Семироль, під’їжджаючи до широких залізних воріт. – Вам сподобається…

      Гребені гір висвітлювало призахідне сонце.

      Ірена підвела очі і раптом упізнала – мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стіну їхньої з Анджеєм спальні…

      Розділ четвертий

* * *

      – …Перше, про що я вас попрошу, – це про мужність і спокій. Усі ми смертні, а доля час від часу обертається найнепривабливішими гранями… Ніхто не знає, що буде з ним завтра, а тому розслабтесь і живіть сьогоднішнім днем…

      Ірена глибоко зітхнула.

      Тут пахло житлом. Після в’язниці, після суду, після камери смертників – просто-таки курорт…

      Семироль спритно – мабуть, звично – розтопив камін. Але в кімнаті й без того було тепло. Ірена сиділа на краю канапи, звісивши руки між колін, байдуже розглядаючи химерні картини на обшитих деревом стінах.

      – Ви побачите – тут набагато краще, ніж у в’язниці. У вас буде можливість навіть відпочити…

      – Я хочу перевдягнутися, – сказала вона стомлено.

      Тюремна роба прилипла до тіла коростою. До того ж, цей часниковий запах, що в’ївся в тіло…

      Часник не захистить її. Срібна куля?… Осиковий кілок?…

      А до речі, коли буде повня?!

      У неї ж був доступ до газет, календарів!.. А вона не з’ясувала навіть такого простого, важливого питання…

      – Ірено, вода вже нагрілася. Можете прийняти ванну чи душ… Ці лахи, що на вас, киньте в сміттєвий