Страта. Марина и Сергей Дяченко

– поки не розвиднилося…

      Якось, повертаючись додому, вона виявила в кімнаті… дамочку. Молоду, але не юну, одягнену в усе синє – коротке пальто, сині колготки, сині черевички, капелюшок із яскраво-синім пером…

      – Ви Ірена? – У дамочки були сині очі, підведені світло-синім олівцем.

      – Так, Ірена…

      – Я – Люсія… Не дивуйтеся. Ви, звичайно, можете мене прогнати… Але вам же не байдужа доля Анджея?

      Ірена мовчки розглядала біло-рожеве обличчя в синьому обрамленні.

      – Анджей… Річ у тім, Ірено… Ви – його дружина… Я розумію, вам важко жити поруч із геніальним художником, композитором, письменником… Їм потрібні неординарні особистості. Жінки, які могли б зрозуміти їх, пожертвувати, якщо хочете, своєю індивідуальністю, стати віддзеркаленням, тінню…

      – Ви – його коханка? – увірвала пафос Ірена.

      Дамочка зітхнула:

      – Я… його друг… Чого, на жаль, з вами не трапилось. Ви не змогли стати другом власного чоловіка…

      – Це він вам сказав?

      – Ні, але це ж одразу помітно… Ірено, зрозумійте… Талант Анджея – занадто велика цінність, аби розмінювати його на банальне сімейне життя. Ви будете з ним нещасливі… адже ви його не розумієте, не цінуєте. Він буде нещасливий із вами… Вам краще… розлучитися. Генію не потрібна дружина – йому потрібен друг, однодумець… нянька…

      – Треба подумати, – зітхнула Ірена.

      І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)

      Увечері повернувся Анджей – неуважливий і мрійливий.

      – Приходила твоя… шанувальниця, – сказала Ірена після вечері, коли говорити, взагалі-то, не було про що.

      – Яка? – відгукнувся Анджей замислено.

      – Синя…

      – А-а-а… І що?

      Ірена подумала.

      – Вона вважає, що я недостатньо з тобою няньчуся…

      – А ти вважаєш – достатньо?

      Ірена зітхнула:

      – Знаєш, моє оповідання надрукували… У збірці…

      – Покажеш?

      – Як схочеш… Анджею, як ти гадаєш, тобі потрібна інша дружина?

      Тепер замислився він. Що було дивно (бо у нього, на відміну від Ірени, реакція була миттєва, яка іноді випереджала події).

      – Не знаю, чи потрібна мені дружина… Але ТИ мені потрібна, Ірено. Конкретно – саме ти.

* * *

      «Чи має право суспільство про… сво… смертників вамп…»

      Газета була за позавчорашнє число. Ірена довго домагалася саме цієї газети (в якийсь момент їй спало на думку, що охоронці приховують факти, не бажаючи травмувати її, Іренину, психіку).

      Куди там! Вони, виявляється, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарешті потрібну газету, половини сторінок не було, а ті, що залишилися, смерділи рибою, і частина тексту розпливлася під масними плямами…

      (Друкарська фарба шкідлива, особливо якщо ковтати її разом із їжею… Охоронці, вочевидь, ніякого уявлення не мали про правила гігієни.)

      Ірена перевела подих. Чомусь згадався