Страта. Марина и Сергей Дяченко

повірять?

      Ні.

* * *

      Її засудили до смертного вироку. У світі, змодельованому правдолюбцем Анджеєм, це виявилося річчю звичайною. Жінка? Ну то й що? Серійна вбивця, яку визнали осудною…

      Її перевели в окрему камеру і видали спеціальний одяг. Їй не було страшно – її мучила тупа, здивована огида.

      Власне, як далеко все це може зайти?

      Ніколи в житті, ні за які вигоди вона не погодилася б писати тюремно-судові хроніки. Хоч як би наполягав літагент…

      Їй запропонували подати прохання про помилування.

      – Кого просити, про що? – запитала вона здивовано. – Вас немає… ви тіні… ви МОДЕЛЬ, ясно вам?

      Її залишили у спокої. Кілька днів вона провела в тупому заціпенінні, а потім схаменулась і зажадала правди про свою долю: коли?!

      Їй відповіли ухильно.

      Вона попросила принести їй газети за останній тиждень – й, отримавши цілу купу різноманітної преси, відчула шок.

      Усі газети – від «Вечірнього міста» і до найменшої бульварної газетки – присвятили її справі хоч рядок, хоч врізку. Вона впізнавала себе на фотографіях – на одних одразу ж, на інших ледве-ледве. Чи то хист фотографа мав значення, чи то момент, в який спрацювала камера – але здавалося, що в одній і тій самій клітці послідовно сиділи кілька різних жінок: одна демонічно вродлива, з вишкіреним хижим осміхом, інша – маніячка з одутлою пикою, третя – сонна, четверта заплакана…

      Ірена дістала гребінець – пластмасовий, із хисткими зубцями. Все, що мало тверді або гострі грані (зокрема й дзеркальце), у неї вилучили ще в ході психіатричної експертизи…

      Вона розчесалася, дивлячись на власну тінь. Потерла щоки. Акуратно підправила брови. Зрештою, якщо Анджей спостерігає за нею…

      Що за маячня! Анджей НЕ безтілесний дух, він не вміє перевтілюватися в інших людей, він мертвий, урешті-решт… Ідеться про МОДЕЛІ реального світу, а зовсім не про фантастичний роман (блискучими перспективами якого спокушав її колись пан Петер)…

      Найзухваліші газети помістили поряд із її фотографією викрадені у слідства знімки з місць злочинів. Найрозважливіші – прижиттєві фотографії загиблих хлопчиків. В обох варіантах ефект вийшов убивчий.

      Ірена ухопилася за волосся, сколошкавши новостворений фасад. Ідіоти! Справжня ж маніячка на волі!.. Як там говорив пан Упир: «Вам було би на руку, щоб убивства поновилися…»

      Маніячка, якщо у неї є в голові хоч крапля розуму, дочекається Ірениної кари. І тільки тоді…

      «Яка ж бо ти сволота…» – сказала Ірена, звертаючись до невидимого Анджея.

      Серед газет не було одностайності. Дехто з репортерів засумнівався, що жінка, яка сиділа за ґратами в залі суду, дійсно могла вчинити всі згадані злочини. Втім, навіть цей сумнів був удаваний, штучний, використаний, щоб підкреслити індивідуальність підходу її автора…

      А потім її погляд зупинився на невеликій скромній врізці у тій-таки, колись улюбленій нею «Вечірці»:

      «Анонс!.. За відомостями, отриманими з достовірних джерел, процедура страти Ірени Хміль буде передоручена якійсь приватній гемоглобінозалежній особі. Читайте завтра у «Вечірньому