Пташиний спів. Себастьян Фолкс

у напрямку Бокýра. Величне небо над горбистою землею розвиднілося, сповнилося співом жайворонків, який примушував Стівена здригатися від огиди. Він присів під деревом і ліниво почав наживлювати приманку на гачок вудки, позичену в Азера. Раптом плечем він відчув легкий дотик, а потім його очі закрила долоня. Він хотів підвестися, але під лагідністю заспокоївся, накрив пальці на своєму плечі рукою та ніжно їх погладив. Пальці були тоненькі та жіночні. Він ухопив руку і повернувся. Перед ним стояла Лізетта. Вона легенько скрикнула, усвідомивши свій тріумф.

      – Ви не думали, що це я, правильно?

      Знаючи, що його очі вже виказали подив, Стівен просто пояснив:

      – Я не чув, як ви за мною йшли.

      – Ви не чекали побачити мене, так? – Лізетта кокетувала поглядом, але виражала рішучість.

      – Я не чекав побачити нікого.

      Лізетта обійшла навкруги, тримаючи руки за спиною. На ній була біла сукня, а волосся вона забрала рожевою стрічкою назад.

      – Розумієте, месьє, я усе знаю про вас із мачухою.

      – Про що ви?

      Лізетта розсміялася. Стівен пригадав, що за обідом вона пила вино. Лізетта понизила голос і хрипко промовила:

      – «Моя мила Ізабель…», – а потім вдала, що задихається від пристрасті або бажання, перш ніж знову розсміятися.

      Стівен труснув головою, вдаючи, що не розуміє.

      – Того дня, коли ми обідали, я пішла у парк і заснула на лавці. Коли я прокинулась, то повернулась до будинку. У мене запаморочилося в голові, і я сіла на терасі. Отам і почула звуки з відчиненого вікна нагорі, тихі, але дуже смішні, – і Лізетта знов розсміялася. – А ще після вечері я чула, як хтось так тихесенько-тихесенько пройшов коридором у її кімнату, а потім так само навшпиньки спустився сходами назад, – вона уважно дивилася на Стівена, нахиливши голову. – Так що?

      – Що?

      – Що ви скажете?

      – Я скажу, що у вас, юна дівчино, занадто багата уява.

      – Уява в мене дуже хороша. Я уявляла собі, що ви робите, і думаю, що і мені варто спробувати.

      Стівен щиро розсміявся.

      – Я не жартую. Ви ж не хочете, щоби мій батько дізнався про почуте мною.

      – Та ви ж дитина! – Стівен відчув, що пітніє.

      – Я не дитина. Мені майже сімнадцять. За віком я вам ближча, ніж вона.

      – Ви любите Ізабель?

      Лізетту це питання захопило зненацька:

      – Ні. Тобто так, я любила її.

      – Вона добре до вас ставиться.

      Лізетта хитнула головою, погоджуючись.

      – Подумайте про це, – додав Стівен.

      – Я подумаю. Але ви самі не мали мене заохочувати.

      – Що я не мав?

      – Ви подарували мені ту фігурку, і я подумала… ви знаєте, ми ж так підходимо одне одному за віком… Чому я не можу хотіти вас для себе?

      Стівен починав розуміти, що вона не дитина, яка хоче створити проблеми заради власних мотивів, а жінка з ображеними почуттями. У якомусь сенсі вона була права.

      – Вибачте,