Пташиний спів. Себастьян Фолкс

– відповіла вона.

      – Як це «ні»?

      – Вам доведеться мене торкатися.

      Вона узяла його руку і знов потерла груди, а потім провела вниз, до талії. Збоченість цієї ситуації почала його збуджувати, і він не одразу зміг забрати руку, коли дівчина поклала її під свою спідницю, на верхню частину стегна. Потім пустила його під свою білизну – і Стівен відчув м’яке шовковисте волосся та вологу плоть. Він одразу ж прибрав руку – хоча сам він прагнув там залишитись, але знав, що це стане початком чогось іще жахливішого та безнадійнішого, ніж зараз.

      Лізетта завмерла під його дотиками. Здавалося, що вона одразу протверезіла та злякалася. Вона надумала відійти, але він схопив її за руку і люто подивився в очі:

      – Тепер ви розумієте? Ніколи не починайте цього. І ніколи, ніколи не розказуйте нічого з того, що казали раніше, – ані своєму батькові, ані комусь іще.

      – Я не розкажу, я обіцяю. Я хочу піти звідси. Я хочу додому.

      Вона зовсім забула про англійський чай у Тьєпвалі.

      Впродовж наступного тижня Ізабель та Стівен продовжували своє дивне існування на бульварі Гангу. Вони виконували свої повсякденні обов’язки, але подумки були деінде. Кожен із них захоплено та з долею тривогою зауважував, наскільки легко інший прикидається.

      Стівен відкрив, що потужний елемент страху додає яскравості їхнім таємним актам парування похапцем. Вони кохалися всюди, де тільки могли: в червоній кімнаті, в тимчасово порожніх вітальнях, на трав’янистому березі річки у кінці саду. Поспіх через обмаль часу знищував усі перепони.

      Стівен не зупинявся, щоби подумати. Його розумом заволоділа пристрасть. Він був здатний лише на одну думку або почуття: це повинно тривати. І це лише поглибило його спокій на людях.

      Ізабель вражала з’ява у неї додаткової життєвої енергії. Вона отримувала стільки ж задоволення від швидких та небезпечних зустрічей, скільки і він, але їй не вистачало їх бесід у червоній кімнаті. Ті розмови були для неї дуже ніжним актом близькості – як будь-який фізичний дотик, який вони разом відкривали.

      Одного ранку вони змогли перемовитися у холі, і Стівен знайшов привід повернутися додому з фабрики, а Ізабель – спровадити Лізетту та Маргариту. Коли він прийшов, вона вже чекала на нього у червоній кімнаті.

      Потім Стівен сів, оперся на подушки і почав роздивлятися картину з середньовічним лицарем, яка висіла над камінною дошкою. У каміні горіли ретельно викладені вугілля і тріски. Біля дальньої стіни стояла велика проста шафа, де зберігалися штори, килимки, зимові пальто, різноманітні вази, годинники та ящики, які не використовувалися і не знайшли іншого місця у будинку. Нефарбоване дерево віконної рами потріскалося. Вітер ворушив білі квіти клематісу за склом.

      Від часу їх подорожі на річку це була перша нагода розповісти Ізабель про Лізетту. У безрозсудній довірі своїй пристрасті він розповів жінці усе, сподіваючись, що вона оцінить його відвертість і не піддасться посередній тривозі. Ізабель було дуже цікаво.

      – Навіть не знаю, звідки б вона могла дізнатися про такі речі.

      – Мені здається,