Пташиний спів. Себастьян Фолкс

– пляшка за пляшкою, – дивлячись на вугілля.

      Вона пішла, бо сподівалася, що іще зможе врятувати свою душу. Вона поїхала додому, бо її лякало майбутнє і хотілося повернутися до звичного укладу життя. У нього ж не було вибору, окрім як продовжувати почате.

      Він допивав вино та йшов нагору. Лягав на їхнє спільне ліжко прямо у черевиках. І ні про що не думав. Просто лежав і дивився у вікно, поки не замерзав.

      Частина 2

      Франція, 1916 рік

      Джек Фаєрбрейс лежав за сорок п’ять футів від поверхні, під сотнями тон французької землі над головою. Він чув дерев’яний шурхіт насоса, котрим подавали повітря у тунель, більшість якого вже видихалася, доки доходила до Джека. Спиною він спирався на дерев’яний хрест, ногами – на глину у напрямку ворога. Укороченою лопатою він насипав землю в мішок, який передавав Евансу, своєму приятелю, – і той повз із ним кудись у темряву. Джек чув, як стукає молоток по деревині, якою укріпляють тунель позаду. Тут, де він зараз працював, можна було лише сподіватися, що глина витримає і його не придавить землею.

      Піт заливав йому очі, припікав та змушував постійно трусити головою. Зараз тунель був дуже вузький – десь чотири фути завширшки та п’ять у висоту. Джек продовжував встромляти лопату в землю перед собою, рубаючи землю так, наче ненавидів її. Він забув, скільки часу вже провів під землею, – йому було простіше не думати про можливість вилізти, а просто копати. Чим важче він працював, тим простішою здавалася робота. Він вже зо шість годин не бачив сонячного світла – та навіть коли вилазив нагору, йому небагато дісталося: лише тоненька зеленувата димка у долині на кордоні Франції із Бельгією, освітлена невпорядкованими вибухами снарядів.