Пташиний спів. Себастьян Фолкс

торкнутися. Ізабель поклала свою руку на його.

      – Я був у соборі і згубив уяву про час.

      Вона уважно подивилася на нього:

      – Все гаразд? З тобою все гаразд?

      Він поцілував її, і вона притислась до нього. Руки Стівена самі почали нишпорити під її одягом. Вони зустрілися поглядами. Її очі були широко розплющені – вони наче чогось чекали та світилися нетерпінням. Майже одразу вона їх заплющила, і пролунав тихенький радісний видих.

      Вони сперлися на стіну, і його руки ковзнули до застібки на спідниці. Він відчув під пальцями атлас, а потім м’які округлості під ним. Спереду на його штанях заворушилися її пальці.

      – Ми повинні зупинитися, – він відштовхнувся назад.

      – Ти правий. Лізетти немає вдома, – Ізабель задихалася, – але Маргарита…

      – Червона кімната?

      – Так. Виходь першим. Іди зараз до себе. Зачекай десять хвилин і потім спускайся.

      – Добре. Дозволь тільки поцілувати тебе на прощання, – він гаряче її поцілував, і вона знов почала рвучко дихати і притискатися.

      – Будь ласка…

      Стівен не зрозумів, чи вона просила його зупинитися, чи продовжити. Вона залишилася стояти, спираючись спиною до стіни. Він підняв її спідницю, і його пальці зразу ж опинились між ногами Ізабель.

      – Іди до мене, – прошепотіла вона гаряче на вухо Стівенові, – в мене. Просто зараз.

      Він відняв її невмілі руки від своїх штанів і вивільнив себе. Біля його плеча була полірована дерев’яна книжкова шафа зі скляним фасадом. У Ізабель за головою висіла картина в рамі із намальованими квітами у теракотовому горщику. Стівен трохи підняв Ізабель, підхопивши її руками, поки вона не ковзнула на нього і не охопила ногами навколо талії. Рухатися він не міг, але міг тримати її вагу. Ізабель трохи штовхнула плечем картину із квітами. Вона розплющила очі і всміхнулася йому.

      – Я кохаю тебе, – вона вкривала поцілунками його обличчя, тримаючи тіло у полоні своєї ваги.

      Потім вона знов стала на ноги і м’яко випустила його з себе. Його плоть була тверда та налита кров’ю. Ізабель узяла його і почала рухати рукою вниз та вгору, поки Стівен не почав задихатися та не відчув дріж у колінах. Раптом він виплеснувся на підлогу, на сукню Ізабель – і вона встигла прийняти три чи чотири останні спазми ротом. Це вийшло інстинктивно, фактично з міркувань охайності, хоча вона ніколи про таке не чула і, тим більше, не робила.

      – Червона кімната, – промовила. – За десять хвилин.

      Її вбрання повернулось на місце. Здається, жінка не помічала ніяких слідів на своєму одязі. Стівен дивився, як вона виходить з кімнати – як завжди, благопристойною ходою. Він – напівголий – відчув себе ніяково. Наче вона повелася із ним як з хлопчиськом, дражнячи його. Проте йому сподобалося це відчуття. Він натягнув штани і стер свої сліди з полірованого паркету.

      Стівен швидко вийшов у сад, намагаючись трохи остудити голову. Потім, як йому і було наказано, піднявся до своєї кімнати. Спостерігаючи за хвилинною стрілкою на годиннику, він