Пташиний спів. Себастьян Фолкс

не обмовився про дату свого від’їзду – для хвилювання вона була ще занадто далеко, і дні минали настільки насичено, що його життя, здавалося, докорінно змінюється.

      Настав час рибальської поїздки на Анкр у вихідні. Берари не змогли поїхати, бо тітка Еліза захворіла, тому на потязі до Альбера вирушили тільки Азери, Маргарита і Стівен.

      Перед залізничним вокзалом був великий брукований двір. Центральна арка будівлі вокзалу переходила у гостроверху башту з годинником. Розказували, що саме цей вокзал надихнув Османа працювати в Парижі. Незважаючи на те що частина Ам’єна скидалася на копію столиці, містяни все ж пишалися тим, що саме їх вокзал надихнув архітектора. Запряжені екіпажі чекали у черзі справа від величного входу зі скляним дахом, а маленькі візки без коней стояли під двома газовими ліхтарями. Зліва від входу було розбито охайний парк з декількома овальними газонами, розташованими під різними кутами один до одного, – це урізноманітнювало строгий вид, який відкривався пасажирам, коли вони підходили до вокзалу з вулиці. Касова зала була забита сім’ями, котрі вибирали екскурсії за місто.

      Над платформою розносився брязкіт візків торговців вином, сиром і м’ясом. Коли Азери прибули на вокал, вікна великого ресторану вже запітніли парою з кухні, де готувався обідній суп. Аромати крес-салату та щавлю відчувалися щоразу, коли прочинялися двері, пропускаючи офіціантів у чорних жакетах та довгих білих фартухах – вони розносили каву та коньяк замовникам та голосно вигукували замовлення до бару. Найдальше від кухні в залі стояв високий касовий апарат, за яким працювала сива жінка і ретельно записувала щось у касовій книзі сталевим пером.

      Два локомотиви пихкотіли по гладеньких рейках, тягнучи за собою вагони. Чорні від вугілля, замурзані обличчя машиніста та кочегара немов засвідчували важкість технічної та індустріальної праці прокладання шляху на захід до Парижа та на північ до побережжя. Це разюче контрастувало з блискучими панелями пофарбованих екіпажів та пишними пастельними сукнями дам і охайним одягом дітей, котрі юрбилися на платформі, тримаючи парасольки.

      Довелося перебити Грегуарове зачароване споглядання Паризького експресу, щоби дістатися маленького поїзда, котрий прямував до Альбéра та Бапóма і чекав на іншій платформі.

      У вагоні всі повсідалися на гарячі плюшеві сидіння – звідси можна було спостерігати, як центр міста повільно залишається позаду. Шпиль собору промайнув за вікном і зник, і поїзд попрямував на схід у Лонгó, там з гуркотом змінив лінію і, зрештою, вийшов на свій остаточний курс на північ. Тут потяг набрав швидкості, і чахкання локомотива зникло у ритмічному стукоті коліс по рейках.

      Лізетта склала руки на колінах і сиділа між мачухою та братом на середині лавки. Навпроти сидів батько – між Стівеном та Маргаритою.

      – Так що, ви упіймаєте найбільшу рибу? – звернулася вона до Стівена, нахиливши голову трохи убік.

      – Не думаю. Тут,