Пташиний спів. Себастьян Фолкс

Він знов попросив її встати, повільно вивчаючи усе тіло руками та язиком. Його пальці легенько ковзали між ногами, але її м’язи напружувалися. Зрештою, коли він усюди дослідив це тіло, то повернув її обличчям до ліжка і нагнув уперед, а литки розсунув трохи ширше натиском ноги.

      Закінчивши, вони заснули: Ізабель – під теплою ковдрою, обіймаючи Стівена, який лежав поверх ковдри розкритий, на животі, під кутом до неї. Вона ще не мала змоги випрати постіль та повернути на місце. Коли Стівен прокинувся, то одразу ж поклав голову на її волосся і вдихнув запах шкіри там, де обличчя переходило у шию під м’якою лінією підборіддя. Відчувши його дотик, Ізабель всміхнулася й розплющила очі.

      – Коли я йшов униз сходами, я думав, що не знайду тут цієї кімнати. Думав, що вона просто зникне.

      – Вона ніколи не зникне – вона завжди буде тут.

      – Ізабель, скажи мені… Твій чоловік… однієї ночі я чув звуки з твоєї кімнати… наче… наче тобі завдавали болю.

      Ізабель сіла на ліжку, накриваючи плечі ковдрою. Вона хитнула головою:

      – Іноді він… іноді він може зірватися.

      – У якому сенсі?

      Її очі наповнилися сльозами.

      – Він хотів дітей. Але нічого не вийшло. Кожного місяця я боялася… ти розумієш.

      Стівен хитнув.

      – І кров приходила німим докором. Він звинувачував у цьому мене. Я старалася, проте не знала, що робити. Він поводився дуже грубо. Не жорстоко, ні, просто усе робив так швидко – лише заради вагітності. Зовсім не так, як з тобою.

      Ізабель раптом зашарілася. Говорити про це було чомусь більш ніяково, ніж робити. Вона продовжила:

      – Врешті-решт, мабуть, почав винуватити ще й себе. Спочатку він був упевнений в моїй неспроможності, адже у нього все-таки двоє дітей. Але потім його впевненість похитнулась. Думаю, він заздрив моїй молодості. «Ти здорова, звичайно, – казав він. – Ти ще зовсім дитина». Я нічого не могла вдіяти. Я ніколи йому не відмовляла, але й не отримувала задоволення. Попри все він не чув від мене докорів. Мені здається, що з часом він сам собі остогид, – і тоді в його словах зазвучало презирство. Гадаю, ти помітив. Він постійно критикує мене у присутності інших людей. Я думаю, що він чомусь почувається винним через наше одруження.

      – Винним?

      – Перед своєю першою дружиною. Або, може, тому, що шлюб зі мною був шахрайством.

      – Бо він не дав тобі вийти заміж за когось твого віку?

      Ізабель хитнула головою, але нічого не сказала.

      – А потім?

      – Потім усе стало настільки погано, що він уже не міг більше займатися коханням. Він сказав, що я зробила з нього імпотента. Звичайно, він відчував себе все гірше і гірше через усе це. Тому мій чоловік намагається збуджуватися за допомогою… дивних речей.

      – Яких?

      – Не таких, які ми з тобою… – Ізабель зніяковіла і замовчала.

      – Він тебе б’є?

      – Так. Спочатку лише для збудження. Не знаю, чому він вважав, що це допоможе. Гадаю, згодом він це робив з розпачу та сорому. Коли я спробувала заперечувати – переконував, що це такі любовні ігри, і від мене вимагається