Пташиний спів. Себастьян Фолкс

кінцівки у воду. Анкр іноді був настільки вузьким, що на інший берег можна було кинути каменем, – а іноді розширювався настільки, що лише досвідчені плавці ризикували його переплисти. На широких ділянках поверхня води практично не рухалася – маленькі хвильки легенько лизали берег, на якому лежали трухляві колоди, заплутані у водорості, та ріс очерет. Там, де було вузько, вода іноді вкривалась піною, коли окрема течія прорізала поверхню.

      Азер дістав розкладний стілець та розпалив трубку. Він був розчарований незмогою Берарів приєднатися до них – найприємніша розмова завжди виходила тоді, коли Берар допомагав Азерові продемонструвати свої найкращі сторони. З Ізабель говорити було ні про що, а діти наганяли на нього нудьгу. Азер наживив приманку й обережно опустив її у воду. З Бераром чи без нього, це все одно був хороший спосіб провести літній день – біля ріки, на природі, серед мирних пагорбів… на деревах співають граки…

      Стівен допоміг Грегуару насадити наживку на його нову вудку і сам всівся під деревом. Лізетта стояла недалеко і спостерігала за ним, а Ізабель і Маргарита влаштувалися на килимку у тіні.

      Настала перша, а ніхто ще нічого не упіймав. Більше того, на поверхню води не виринала жодна риба, хоча нижче за течією на тому березі хлопчик із саморобною вудкою ледь встигав закидати – і кожного разу витягав щось вочевидь важке. Вони зібралися і попрямували назад на станцію, щоб узяти там поні для прогулянки на вершину пагорба у село Ошонвіллé – Берар порекомендував їм там пристойний ресторан, у якому сам не бував, але чував, що цей заклад радять усі місцеві.

      Підійшовши до дверей, Азер поправив краватку, а Ізабель швидко глянула, чи належним чином виглядають діти. Ошонвілле виявилось досить нудним селом: від головної вулиці відходило декілька з’їздів та менших вуличок, більшість з яких вела на ферми чи їх надвірні будівлі. Ресторан було б доречніше назвати кафетерієм, хоча залу заповнили місцеві сім’ї, котрі завітали пообідати. Азерам довелося чекати біля входу, поки молода жінка провела їх за столик. Нарешті вони сіли, Ізабель підбадьорила Грегуара посмішкою – від голоду хлопчина вже зовсім пригнітився.

      – Ну хоч люди тут пристойно вдягнені, – прокоментував Азер, оглянувши залу.

      Маргарита нервувала через необхідність їсти разом із хазяєвами, і, коли офіціантка повернулася, вона ніяк не могла визначитися із замовленням. Зрештою вона попросила Ізабель вирішити за неї. Азер налив вина собі і – після капризних благань – Лізетті.

      Стівен через столик спостерігав за Ізабель. Іще шість днів тому вона була для нього мадам Азер – далеким і шанованим об’єктом його пристрасті. Тепер вони були єдині – тілом та душею. Сьогодні вона надягла сукню із високим коміром з тьмяним червоним каменем на горлі. Офіційна зачіска, погляд, який фіксує усі потреби товариства, з помітним світлом усередині очей – світлом, яке настільки очевидно для Стівена виказувало її приховане життя, що він дивувався, як цього не бачать усі інші. Він спостерігав, як вона розмовляє із Грегуаром або заспокоює Маргариту, – і хотів опинитися