Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

Прийом.

      – Я в порядку. Прийом.

      – Щось не так, любий? Прийом.

      – Що ти маєш на увазі? Прийом.

      – Що сталося? Прийом.

      – Я сумую за татом. Прийом.

      – Я також. Прийом.

      – Я дуже сильно за ним сумую. Прийом.

      – І я. Прийом.

      – Постійно. Прийом.

      – Постійно. Прийом.

      Я не міг їй пояснити, що я сумував за татом більше, значно більше, ніж вона чи будь-хто інший, бо не міг зізнатися їй у тому, що сталося із телефоном. Ця таємниця стала чорною дірою усередині мене, у яку провалювалися всі щасливі моменти в моєму житті.

      – Я тобі коли-небудь розповідала, що твій дідусь завжди зупинявся, щоб погладити кожну тваринку на своєму шляху, навіть якщо дуже поспішав? Прийом.

      – Ти казала це гуголплекс разів. Прийом.

      – Ох… А те, що його руки були такими червоними та шорсткими від скульптур, що я навіть жартувала, що це скульптури його ліпили, а не він їх? Прийом.

      – І це також. Але ти можеш розповісти мені це ще раз, якщо хочеш.

      Прийом.

      І вона розповіла мені знову.

      По вулиці між нами проїхала «швидка», і я намагався уявити, кого саме вона повезла, і що саме з тією людиною сталося. Може, вона зламала щиколотку, виконуючи складний трюк на скейті? А може, помирала від опіків третього ступеня на дев’яноста відсотках тіла? Можливо, я її навіть знав? Чи хтось уявляв мене у машині «швидкої», коли вона проїжджала поряд?

      Як щодо створення пристрою, який би розпізнавав усіх твоїх знайомих? Тоді, якщо б поруч проїжджала «швидка», на її даху спалахував би напис великими літерами:

НЕ ХВИЛЮЙСЯ! НЕ ХВИЛЮЙСЯ!

      Якби пристрій пацієнта не виявив нікого з його знайомих поблизу. А якби пристрій розпізнав когось знайомого, то на машині «швидкої» висвічувалось б ім’я цієї людини і напис:

НІЧОГО СТРАШНОГО! НІЧОГО СТРАШНОГО!

      А якби трапилось щось серйозне, то напис був би:

ЦЕ СЕРЙОЗНО! ЦЕ СЕРЙОЗНО!

      А що, якби можна було розділити людей за рівнем твоєї любові до них? Тож якби пристрій пацієнта «швидкої» засік пристрій тієї людини, яку ти любиш найбільше, або людини, яка любить тебе найбільше, а людина у «швидкій» була б дуже серйозно хвора (можливо, навіть смертельно), то на «швидкій» міг би з’являтися напис:

ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

      А ще може статися так, що людина, яка їхатиме у «швидкій», виявиться першою у списках багатьох людей, і тоді коли вона помиратиме, а «швидка» везтиме її вулицями міста до лікарні, на даху весь час миготітиме:

ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! ПРОЩАВАЙ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

      – Бабусю? Прийом.

      – Так, любий? Прийом.

      – Якщо дідусь був такою хорошою людиною, чому він від тебе пішов? Прийом.

      Вона відступила на крок вглиб квартири.

      – Він не хотів іти. Так було треба. Прийом.

      – Але чому так було треба? Прийом.

      – Я не знаю. Прийом.

      – Хіба це тебе не злить? Прийом.

      – Те, що він пішов? Прийом.

      – Те, що ти не знаєш чому. Прийом.

      – Ні.