Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

бігав магазином від вітрини до вітрини, перевіряючи, чи не тестував тато якесь інше приладдя. Тільки так я міг довести, чи він справді купував мистецьке приладдя, чи просто розписував ручки, бо йому потрібно було купити ручку.

      Я не міг повірити своєму відкриттю.

      Його ім’я було всюди. Він тестував маркери, і тюбики з олійними фарбами, і кольорові олівці, і крейду, і ручки, і пастелі, і акварелі… Він навіть нашкрябав своє ім’я на шматку формувальної глини, і ще я знайшов ніж для різьби із залишками жовтої глини, тож я знав, що саме його тестував тато. Скидалося на те, що він планував найбільший мистецький проект за всю історію людства. Але дечого я не розумів: усе це мало б відбуватися близько року тому.

      Я знову відшукав менеджера.

      – Ви казали, що я можу звернутися до вас, якщо мені знову знадобиться ваша допомога.

      – Дозволь мені закінчити із цим покупцем, а тоді я буду вся до твоїх послуг, – відповіла вона.

      Я чекав, поки вона закінчить консультувати іншого покупця. Тоді вона повернулася до мене.

      – Ви сказали, що я можу звернутися до вас, якщо мені знову знадобиться ваша допомога. Що ж, мені потрібно переглянути річні звіти з продажів вашого магазину.

      – Для чого?

      – Щоб дізнатися, коли саме мій тато тут був, і що саме він тут придбав.

      – Для чого?

      – Мені потрібно знати.

      – Але навіщо?

      – Ваш тато не помер, тому я не можу вам пояснити.

      – Твій тато помер?

      Я відповів «так» і додав:

      – Я дуже вразливий.

      Вона підійшла до каси, яка виявилася комп’ютером, і почала одним пальцем щось друкувати.

      – Продиктуй ще раз його прізвище.

      – Ш.Е.Л.Л.

      Вона натиснула ще декілька кнопок, подумала, а тоді сказала:

      – Нічого немає.

      – Нічого?

      – Він або нічого не купив, або ж заплатив готівкою.

      – Що за?… Зачекайте.

      – Перепрошую?

      – Оскар Шелл… Так, мам… Бо я у ванній… Бо він у мене в кишені… Угу… Угу… Трохи, але я можу тобі подзвонити, коли вийду з ванної, добре?… Десь за півгодини… Це особисте… Мабуть… Угу… Угу… Добре, мам… Так… Па…

      – Що ж, тоді я маю ще одне запитання.

      – Ти звертаєшся до мене чи до телефону?

      – До вас. Як давно ці блокноти стоять у вітринах?

      – Я не знаю.

      – Мій тато помер понад рік тому. Це ж досить давно, правда ж?

      – Вони точно не стоять тут стільки часу.

      – Ви впевнені?

      – Майже впевнена.

      – Ви впевнені більше, ніж на сімдесят п’ять відсотків, чи менше?

      – Більше.

      – На дев’яносто дев’ять відсотків?

      – Менше.

      – Дев’яносто відсотків?

      – Десь так.

      Я на декілька секунд замислився.

      – Це досить багато відсотків.

      Я побіг додому і продовжив свої пошуки в Інтернеті. Я з’ясував, що в Нью-Йорку живе чотириста сімдесят дві людини з прізвищем Блек. Адрес було менше, усього двісті шістнадцять, тому що, звісно, деякі Блеки жили разом. Я підрахував, що якби я навідував