Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

номер шість. – А ще доктор Файн сказав, що я повинен прислухатись до своїх відчуттів. Він сказав, що я повинен відпочивати, коли мені потрібно.

      Це не було брехнею, проте не було й до повної міри правдою.

      – Я просто не хочу, щоб ти взяв це собі за звичку, – сказала мама.

      – Не бійся, не візьму, – відповів я.

      Вона поклала руки на ковдру, і, мабуть, помітила, що щось не так, бо запитала мене, чи я лежу в ліжку у вуличному одязі. Я відповів:

      – Так, і це через те, що я просто замерз. – Брехня номер сім. – Я маю на увазі, на додачу до того, що мене лихоманить.

      Як тільки мама пішла, я зібрав свої речі та спустився вниз.

      – У тебе сьогодні значно кращий вигляд, – завважив Стен.

      Я порадив йому займатися своїми справами.

      – Та хай йому грець! – обурився він.

      – Просто сьогодні я почуваюся гірше, ніж учора.

      Я пішов до магазину мистецького приладдя на Дев’яносто третій вулиці й запитав жінку на вході, чи можу я поговорити з менеджером. Так робив тато, коли йшлося про щось надважливе.

      – Чим я можу бути корисною? – запитала вона.

      – Мені потрібен менеджер, – стояв на своєму я.

      – Я зрозуміла. Чим я можу бути корисною?

      – Ви неймовірно красиві, – сказав я їй, бо вона була дуже гладкою, і я подумав, що такий комплімент буде надзвичайно приємним для неї, а ще я зможу заново їй сподобатися, хоч я і був сексистом.

      – Спасибі, – відповіла жінка.

      – Ви могли б бути кінозіркою. – У відповідь вона лише похитала головою, наче думаючи «Що за?..» – Менше з тим, – сказав я, дістав конверт і розповів їй історію про свою знахідку і про те, як я відмикав усі замки на своєму шляху і думав, що може означати слово «Блек». Я хотів, щоб вона мені розповіла щось про чорне, бо ж вона мала б бути експертом із кольору.

      – Ну… – вона ніби замислились, – не знаю, чи я можу бути експертом бодай у чомусь, але я точно бачу дещо дивне в тому, що людина написала слово «чорний» ручкою червоного кольору.

      Я запитав її, що в цьому незвичайного, бо до цього моменту я думав, що тато просто використав одну з тих червоних ручок, якими виправляв помилки у «Нью-Йорк таймс».

      – Ходи сюди, – відповіла вона і підвела мене до вітрини із десятьма ручками. – Поглянь на це. – І вона вказала на блокнот, який лежав біля вітрини.

      – Бачиш, більшість людей пишуть назву кольору тієї ручки, яку розписують.

      – Чому?

      – Я не знаю чому. Мабуть, це щось психологічне.

      – «Психологічне» означає розумове?

      – Майже.

      Я замислився над цим і зробив для себе відкриття, що, мабуть, і я написав би слово «синій», якби тестував ручку синього кольору.

      – Не так легко зробити те саме, що зробив твій тато, – написати назву чорного кольору ручкою червоного кольору. Це неприродно.

      – Невже?

      – А ось це ще складніше зробити, – сказала вона, взяла той блокнот і дещо в ньому написала, а тоді попросила мене прочитати написане вголос. Вона мала рацію, це було зовсім неприродно, бо частина мене хотіла вимовити назву кольору, а інша частина – те, що було написано. Я так і не прочитав нічого.

      Я