Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

сказала я.

      Він показав мені свою ліву долоню, на якій було татуювання зі словом «Так».

      – Я, мабуть, піду вже додому.

      Він погортав свій записник і вказав мені на фразу: «У тебе все гаразд?»

      Я кивнула.

      Я пішла до виходу. Я вирішила, що йтиму вздовж річки Гудзон. Я збиралась знайти найбільший камінь, який могла б підняти, і наповнити свої легені водою.

      Але раптом я почула, як хтось позаду мене плескає у долоні. Я озирнулась, і побачила його. Він кликав мене до себе.

      Я підійшла.

      Він запитав, чи не хотіла б я для нього позувати. Він написав це німецькою, і аж тоді я зрозуміла, що цілий день він писав лише англійською, а я говорила до нього англійською. «Так», – відповіла я німецькою. Так. Ми домовились про зустріч наступного дня.

      Його квартира більше нагадувала звіринець. Тварини були всюди. Собаки і коти. Десяток кліток із птахами. Акваріуми. Скляні коробки зі зміями, ящірками та комахами. Миші були у клітках, щоб не стати здобиччю котів. Наче я потрапила до Ноєвого ковчегу. Але в одному куті було яскраво і чисто.

      Він пояснив, що навмисно оберігав цей простір.

      – Для чого?

      «Для скульптур».

      Я хотіла запитати, від чого чи від кого він його оберігав, але так і не наважилась.

      Він вів мене за руку. Ми говорили десь із півгодини про те, що він хотів би створити. Я сказала, що зроблю все, що буде потрібно.

      Ми випили кави.

      Він написав, що відколи живе в Америці, не створив ще жодної скульптури.

      – Чому?

      «Я не міг».

      – Але чому?

      Ми ніколи не говорили про минуле.

      Він відсунув засув димоходу, хоча я не зрозуміла, навіщо. Із іншої кімнати долинав спів пташок.

      Я зняла одяг.

      Я підійшла до дивана.

      Він дивився на мене. Це вперше я стояла оголеною перед чоловіком. Цікаво, чи він про це здогадався.

      Він підійшов до мене, і почав рухати моє тіло так, неначе я була лялькою. Він поклав мої руки за голову. Потім трохи зігнув мою праву ногу. Я подумала, що його руки були такими жорсткими на дотик через те, що він ліпив скульптури. Він опустив моє підборіддя. Розвернув мої долоні. Його увага залатала ту діру, що була всередині мого світу. Я повернулась до його квартири і наступного дня. І через день.

      Я припинила шукати роботу. Його погляд став моїм світом. Заради нього я була готова відмовитися від усього іншого.

      Дні стали однаковими, як дві краплі води. Спочатку він описував те, що збирався зробити. Я відповідала, що зроблю все, що буде потрібно. Ми пили каву.

      Ми ніколи не говорили про минуле. Він відсував засув димоходу.

      Із іншої кімнати чувся спів пташок.

      Я роздягалася.

      Він мене правильно вкладав. Він ліпив із мене скульптуру.

      Іноді я думала про ту сотню листів, які я розкладала на підлозі своєї кімнати. Якби я їх не збирала, чи горів би так яскраво наш будинок? Після кожного сеансу я розглядала скульптуру. Він ішов годувати тварин. Він залишав мене наодинці зі скульптурою, хоча я ніколи його про це й не просила. Він усе розумів.

      Після