Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

що трапились мені в Інтернеті: дівчинки, на яку напала акула, канатохідця між вежами-близнюками, актриси, яка займається оральним сексом зі своїм хлопцем, солдата, якому відрізали голову в Іраку, порожньої стіни, на якій раніше висіла відома картина… Усі ці фото я вклеїв до «Те, що зі мною сталося» – свого альбому, який увесь час я тримав під рукою.

      Наступного ранку я знову сказав мамі, що не піду до школи. Вона запитала мене, що не так цього разу. Я відповів їй:

      – Те саме, що й завжди не так.

      – Ти знову хворий?

      – Я засмучений.

      – Через тата?

      – Через все.

      Мама сіла біля мене на ліжко, хоча я знав, що вона дуже поспішає.

      – Що означає «все»?

      Я почав перелічувати, загинаючи пальці на руках:

      – М’ясні та молочні продукти у нашому холодильнику, бої без правил, автокатастрофи, Ларрі…

      – Хто такий Ларрі?

      – Безхатько біля входу в Музей природничої історії, який завжди каже: «Обіцяю, це на їжу», коли просить гроші. – Мама повернулась до мене спиною, і я застебнув їй сукню, продовжуючи перелічувати: – Те, що ти не знаєш, хто такий Ларрі, хоча, мабуть, бачиш його щодня; те, як Бакмінстер лише їсть, спить та ходить в туалет, не маючи ніякого raisons d’être; огидний коротун без жодних ознак шиї, який перевіряє квитки на вході в кінотеатр «IMAX»; те, що Сонце рано чи пізно вибухне; те, що абсолютно кожного дня народження мені дарують щонайменше одну річ, яка у мене вже є; бідні люди, які гладшають через фаст-фуд, бо він дешевший… – Тут у мене закінчились пальці, хоч я не дійшов ще навіть до половини свого списку, і я не збирався зупинятися, бо знав, що мама не піде, поки я не закінчу свій список. – …домашні тварини; те, що у мене є домашня тварина; нічні жахи; «Microsoft Windows»; старенькі люди, які сидять самотньо цілими днями, бо ніхто не хоче їх навідувати, а вони надто скромні, щоб просити про це; таємниці; телефони з дисками; те, що офіціантки-китаянки постійно всміхаються, навіть якщо не трапилося нічого кумедного чи смішного; те, що китайці володіють мексиканськими ресторанами, проте немає жодного мексиканця, який володів би китайським рестораном; дзеркала; касетні магнітофони; моя непопулярність у школі; бабусині купони на знижку; склади; люди, які не знають про Інтернет; поганий почерк; красиві пісні; те, що люди зникнуть через п’ятдесят років…

      – Із чого ти взяв, що люди зникнуть через п’ятдесят років? Я запитав маму:

      – Ти оптимістка чи песимістка?

      Вона поглянула на годинник і відповіла:

      – Я налаштована оптимістично.

      – Тоді я змушений тебе розчарувати, бо я точно знаю, що людство винищить себе, тільки-но це стане можливим, а станеться це дуже і дуже скоро.

      – А чому тебе засмучують красиві пісні?

      – Бо вони всі лицемірні.

      – Геть усі?

      – Ніщо не може бути водночас красивим і правдивим.

      Вона всміхнулася, але не радісно, і сказала:

      – Ти говориш, як твій тато.

      – Що