Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

сім років у моєму житті знову з’явився друг дитинства, і сталось це саме тоді, коли було найбільше потрібно. На той час я жила в Америці лише два місяці. Агентство мене підтримувало, проте вже скоро я мала б сама про себе дбати. Я постійно перечитувала всі газети та журнали. Я хотіла вивчити ідіоми. Я хотіла стати справжньою американкою. Балакати ні про що. Випускати пар. Влучати в ціль. Знати, як свої п’ять пальців. Мабуть, я здавалася смішною, а я ж просто хотіла здаватися природною. Я облишила ці спроби.

      Я не бачила його з того моменту, коли втратила все, що мала. Я не думала про нього. Він дружив із моєю старшою сестрою Анною. Одного разу я застала їх, коли вони цілувалися за сараєм, що позаду будинку. Це мене так збуджувало. Я уявляла, що це я з кимось цілуюся. Я ще ніколи ні з ким не цілувалась. А тоді мене це збуджувало більше, ніж якби це трапилось зі мною. Наш будинок був невеликим. Ми з Анною спали в одному ліжку. Тієї ночі я розповіла їй про те, що я бачила. Вона змусила мене пообіцяти, що я збережу це в таємниці. Я пообіцяла.

      Вона сказала:

      – Чому я маю тобі вірити?

      Я хотіла відповісти: «Бо, якщо я комусь розповім, побачене більше мені не належатиме», а натомість сказала:

      – Бо я твоя сестра.

      – Дякую.

      – Я можу дивитися, як ви цілуєтесь?

      – Чи можеш ти дивитися, як ми цілуємось?

      – Ти могла б мене попереджати, коли ви цілуватиметесь, а я могла б ховатись і спостерігати за вами.

      Вона засміялася так голосно, що могла б підняти в небо цілу зграю птахів своїм сміхом. Так вона казала мені «так».

      Іноді вони робили це за сараєм, що позаду будинку. Іноді за цегляною стіною на шкільному подвір’ї. Вони завжди робили це за чимось. Мені було цікаво, чи вона розповіла про мене йому. Мені було цікаво, чи вона відчувала на собі мій погляд, і чи це збуджувало її ще більше.

      Чому я напросилась дивитися? Чому вона погодилась?

      Я зверталась і до нього, намагаючись дізнатися більше інформації про засудженого на виправні роботи. Я зверталася до всіх.

      Гарненькій молодшій сестричці Анни

      Ось лист, про який ти просила. Мій зріст майже два метри. У мене карі очі. Мені часто казали, що у мене великі руки. Я хочу стати скульптором і одружитися з твоєю сестрою. Це все, про що я мрію. Я міг би написати й більше, але це все, що має значення для мене.

Твій друг,Томас

      Сім років по тому я зайшла до кав’ярні і побачила його. Біля нього крутились собаки, а поруч стояла клітка із пташкою. Наче не сім років пройшло, і навіть не сімсот років. Відстань між нами було неможливо виміряти роками, так само, як океан неможливо відміряти відстанню, потрібною, щоб його перетнути, так само, як неможливо полічити усіх померлих. Я хотіла втекти від нього і водночас я хотіла підійти до нього ближче.

      Я таки підійшла до нього.

      – Ти Томас? – запитала я. Він похитав головою. «Ні».

      – Це ти, сказала я. Я знаю, що це ти. Він знову заперечно похитав головою.

      – Із Дрездена.

      Він