Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

нема, він щойно пішов у справах. Прийом.

      – Але зараз четверта дванадцять ранку! Прийом.

      Квартирант поселився у бабусі одразу після татової смерті, і хоч я бував у неї в гостях майже щодня, я досі його не бачив. У нього постійно були якісь справи, або ж він спав, або приймав душ, хоч я й не чув шуму води. Мама якось запитала мене:

      – Тобі не здається, що бабусі самотньо?

      – Мені здається, усі люди рано чи пізно почуваються самотніми.

      – Але у неї немає мами, чи таких друзів, як Даніель чи Джейк, чи навіть Бакмінстера.

      – Це точно.

      – Може, їй потрібен уявний друг?

      – Але ж є я, і я справжній, а не уявний.

      – Так, і бабуся тебе обожнює, але ти ходиш до школи, і в гості до друзів, на репетиції «Гамлета», і в магазини «Умілі ручки»…

      – Мам, будь ласка, не згадуй про «Умілі ручки».

      – Я просто хотіла сказати, що тебе немає поруч увесь час. А бабусі може бути потрібен друг її віку.

      – Звідки ти знаєш, що її уявний друг – старий?

      – Я не знаю цього напевно. Вона продовжила:

      – Немає нічого поганого у тому, що людині потрібен друг.

      – Ти маєш на увазі Рона?

      – Ні, я говорю про бабусю.

      – Але маєш на увазі Рона.

      – Ні, Оскаре. Ти помиляєшся. І зміни свій тон.

      – Я не використовую якийсь особливий тон.

      – Ти використовуєш свій винувальний тон.

      – Я навіть не знаю, що таке «винувальний тон», то як я можу його використовувати?

      – Ти намагаєшся мене присоромити за те, що у мене є друг.

      – Ні, не намагаюсь.

      Вона провела рукою з обручкою по волоссю і сказала:

      – Знаєш, Оскаре, я справді говорила про бабусю, але це правда – мені також потрібні друзі. Що в цьому поганого?

      Я знизав плечима.

      – Тобі не здається, що тато хотів би, щоб у мене були друзі?

      – Я не використовував ніякого тону.

      Бабуся живе у будинку напроти. Ми мешкаємо на п’ятому поверсі, а вона на третьому, але різниця невелика. Іноді вона пише мені записки, і я можу бачити їх у вікні через свій бінокль, а колись ми з татом намагалися зробити паперовий літак, який долетів би від нашої квартири до бабусиної. Стен стояв унизу, підбираючи з дороги всі наші невдалі спроби. Я досі пам’ятаю записку, яку бабуся написала мені одразу після татової смерті: «Не йди».

      Бабуся виглянула з вікна і приклала свою рацію неймовірно близько до губ, від чого звук став нечітким.

      – Усе гаразд? Прийом.

      – Бабусю? Прийом.

      – Так? Прийом.

      – Чому сірники такі короткі? Прийом.

      – Що ти маєш на увазі? Прийом.

      – Ну, вони завжди догорають так швидко. У кінці всі поспішають й іноді навіть обпікають собі пальці. Прийом.

      – Я не надто в цьому тямлю, – сказала вона, як завжди принижуючи себе перед тим, як висловити свою думку, – але думаю, що сірники роблять такими короткими, щоб вони легко поміщалися в кишені. Прийом.

      – Мабуть, – відповів я, підтримуючи рукою підборіддя і опираючись ліктем на підвіконня. – Я теж так думаю. А якби