Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

рукавички. Запах сечі. Вихід на подвір'я. Газон, витоптаний до глини, упоперек газону лежить, витягнувшись, чоловік у темному плащі.

      Батько зупиняється на секунду. Перевертає чоловіка на спину. Йому років шістдесят, обличчя жовте, очі скляні. Мертвий.

      Біг продовжувався без жодного слова. Подвір'я, у просвітах арок – та сама вулиця, тепер по ній ішли машини, здається, це відступали частини ЦО. Густо смерділо вихлопними газами.

      – Кінець Наріжної, – сказав тато з помітним полегшенням. Мама мовчала, берегла дихання.

      Вони вибрались із арки в натовпі інших захеканих біженців. Хтось обганяв їх, хтось, навпаки, відставав. Чоловік у шоломі, що закривав усе обличчя, залаявся й замахав коротким жезлом, указуючи, куди бігти. Інший, у такому самому шоломі, сидів у башті броньовика, що перегородив Наріжну, і за спиною його стояв чорний щільний дим. Вулиця горіла.

      – Ворота! – закричала мама, підбігши під самий броньовик. – Хлопці, Ворота ще не відчинились?!

      Той, що був із жезлом, залаявся зліше. Тот, що сидів на башті, заперечно похитав шоломом.

      Лідка відчула, як глибоко в живіт провалюється серце. Валиться, не продовжуючи тріпотіти. Іще трошки – й вона зможе випорожнятися власним серцем, вогонь, запах горілого, танець смолоскипа… «І Ворота не відчиняться цього разу»…

      – Вперед! – сказав батько, Лідка не почула, але прочитала слово з його губів. І засичала від болю, бо її грубо смикнули за руку.

      Вони вибігли на проспект Відродження, до нестями широкий проти Наріжної; люди тут ішли відносно вільно. Лідка намагалася пристосуватись до загального ритму й вирівняти дихання.

      Ворота відчиняться. Просто ще рано. Поки що рано. Друга година від початку мриги… Чи вже третя?!

      Апокаліпсис почався тоді, коли вбивці всадили шість куль в Андрія Ігоровича Зарудного.

      Ні, апокаліпсис почався раніше…

      Ноги трохи закороткі. Надто низько голова. Що там казав Андрій Ігорович щодо маленького зросту?!

      Вона вперше згадала про Славка та його матір. Уперше й тому з каяттям. Центр… Із центру легше вибиратися. Славко здоровий… прорвуться…

      Зашипіло радіо, яке до того мовчало. Із татового репродуктора, з чорних радіоротів на фасадах будівель, із гучномовців на непорушних броньовиках:

      – Слухати всім. Небезпека з пагорбів. Сейсмічна активність у районі селищ Червоний Ліс, Озерове, Мигів. Напрямок евакуації змінено. Повторюю – напрямок евакуації змінено… Північна гілка залізниці, лінія Сухове – Верхній Кут. Зберігається небезпека з моря. До безпосередньої повітряної загрози лишається близько десяти годин. Повторюю…

      Лідка спіткнулась. Цілу секунду думала, що впаде, – але батько встиг підхопити її під пахву:

      – Під ноги дивись…

      Затрусилася земля. Захиталися стовпи ліхтарів. Полетіли шибки. Заграва стала яскравішою.

      Я більше не можу, – відчужено подумала Лідка. Це ж несправедливо… Чоловіки й жінки в однакових умовах… У когось ноги коротші, у когось довші. Хтось спортсмен…