Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

перервах…

      Їй захотілося жбурнути фотографію об підлогу. Але вона стрималася. Поклала рамку на стілець разом із дзвіночками. Вийшла в коридор. Потупцялась, зовсім не знаючи, куди тепер бігти і що робити.

      Страху майже не було. Зате образа була така, що, здавалося, кислотою роз'їдає горло.

      Важкі двері кабінету.

      Лідчині туфлі тиснули тепер немилосердно.

      Навіщо? Навіщо вона торкнула й без того прочинені двері?

      Крок. Іще крок.

      Кабінет. Стелажі. Обчислювальна машина. Телефони. Розкидані книжки…

      У робочому кріслі з високою спинкою сиділа людина.

      – Андрію Ігоровичу… – тихо сказала Лідка.

      Депутат Зарудний дивився крізь неї широко розплющеними скляними очима.

      Усі його груди були – лакове криваве місиво.

      Розділ четвертий

      Черга була довга, як зима.

      Минула майже година, перш ніж повільним людським конвеєром Лідку втягло в крамницю. Двері ляскали, впускаючи пориви вогкого вітру, керамічна підлога була вкрита шаром мокрого бруду завтовшки з палець. Що ж, іще хвилин п'ятдесят…

      Іще вчора черга лаялася, недобре і люто. Сьогодні люди мовчали. Дивились у підлогу.

      За прилавком стояли двоє – доросла жінка і молода; молодша була Свєткою з четвертого поверху. Ні на мить не зупиняючись, вона спеціальною сталевою струною різала вершкове масло. Різала й опускала на терези. Світло-жовті бруски громадились, як зливки золота.

      Старша жінка приймала гроші й відлічувала здачу; вона подивилася крізь Лідку, і Свєтка теж подивилася крізь Лідку, не впізнаючи, але Лідка не образилася, бо Свєтка працює тут ось уже місяць, їй платять як учениці, вона стоїть за прилавком по дванадцять годин щодня, у неї набрякають ноги і злипаються очі, і все одно й збираються звільнити наступного тижня, щоб віддати місце комусь за знайомством.

      Лідка боком вибралась із натовпу, що чекав далі. На наступну чергу в неї не вистачало сил. Нехай Яна стоїть, усе одно безробітна. Або Тимур – усе одно його підготовчі курси збираються закрити…

      Біля входу до крамниці притулилася темно-червона машина з приліпленим до вітрового скла оголошенням: «Продається». І ще одним, трохи нижче: «Шукаю роботу. Юрист, економіст, знання іноземних мов».

      Лідка зітхнула.

      У підземному переході пахло, як у нічліжці. Пліч-о-пліч стояли торговці; Лідка йшла, проштовхуючись повз ношені й неношені светри, скриньки, шкарпетки і пряники, булки в поліетиленових пакетах, старі книжки, шарфи, спортивні штани. Ішла, затамувавши подих, не дивлячись навколо, бо дивитися – значить знову впадати у відчай. Усвідомлення того, що й вона, Лідка, рано чи пізно може опинитися в цьому переході, і й мама теж…

      При виході з переходу на сіро-жовтій стіні темнів напис нітрофарбою з балончика: «Кровопивці вбили Зарудного!». І за десять метрів – на стінці автобусної зупинки: «Кровопивці вбили…». Далі стінка була розбита. Небезпечно шкірилися скляні зуби.

      – Принесла? – спитала мама.

      Мамі другий тиждень нездужалось, і вона